У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Тепле хутряне манто Гончак гріло Янчукові бік, а її рідкісно дорогі парфуми паморочили йому голову.

— Ти чимось був невдоволений увесь вечір? — спитала Євгена супутника.

— Чому ж? Все було незвичним для мене і виключно приємним! А що ти ведеш мене додому, це, звичайно, проти правил і не лишиться тільки між нами, бо за моєю квартирою ведеться нагляд.

— Нагляд? — щиро здивувалася Гончак. — А ти не помиляєшся? — спитала по мовчанці.

— Мабуть, таки не помиляюся...

— Чоловік чи жінка? — приспинилася Євгена в ході.

— Наглядає? Здається, чоловік, а хіба може бути жінка?

— Ми з Вірою, — призналася, — були пару разів пізно вночі під твоїми вікнами, як ти працював, може, це ти нас зауважив?

— Ви з Вірою?! Для чого, Євгено Костівно?!

— Дуже я стала, — зітхнула вона, — небайдужою до тебе, Петре! Вечорами нудьга така, що хоч повісся, — стать, даруй за відвертість, бунтує! Залицяльників, упадальників та підлабузників брудних — тічка, а душа хоче чистого! Сама я зіпсована геть, а багну незіпсутого! На свою солодку муку в тобі те відчула, то й вирішила зблизитися з тобою, але наскільки ти сам схочеш, — надовго замовкла Євгена. — Скажи, в чому ти маєш, мій друже дорогий, найбільшу нужду? — раптом спинилася запитливо.

— Найбільшу? — усміхнувся Янчук. — У знаннях, у часі, в пам'яті, в можливостях... В іншому ніби й не маю, — був явно спантеличений Петро.

— Я багата, до розбещеності, бо маю постійну поміч і батькову з Києва, і дядькову з Москви, а вони в мене — пуриси немалі. Отож, могла б із радістю чимось тобі допомогти матеріально — неоплатно, звичайно ж, не вганяючи тебе в кабалу.

— Дякую тобі, але я не маю таких нужд, які б змушували мене зловживати твоєю, як мовиш, небайдужістю! — ще більше був спантеличений Янчук. — Ми вже прийшли, але, гадаю, маю відвести тепер тебе додому? — не знав, як попрощатися Петро. — Дозволь мені подумати над твоєю пропозицією, а зараз провести тебе назад?

— І у квартиру мене не впустиш? — підняла очі Євгена на Петра.

— Не прибрано й убого в мене... Та й нерано вже... Та, як наполягаєш, заходь, — шукав ключа в кишені Петро.

— Хочу мати повну уяву про те, як і в яких умовах ти живеш, що тебе оточує. Цікавість, кажуть, осудна, то вже пробач мені!.. Але тут, як на мене, все по-холостяцькому пристойно, — обдивлялася Євгена кімнати й кухню квартири. — Кажуть, маєш сестру із хатою в місті? — присіла врешті у крісло.

— Хата подарована сестрі господинею за догляд перед смертю. Хата досить стара, я опікун у сестри.

— Хотіла б колись навідати сестру, якби дозволив? — вплутувала Янчука у свої забаганки Євгена.

— Чого ж? Колись, гадаю, навідаєш, хоч сестра і тут буває, а в хаті, крім убогості, нічого цікавого...

— На тому, гадаю, й попрощаємося, — різко встала гостя з крісла. — Доброї тобі ночі, велика дяка за вечір! — і пішла до дверей.

— Може, таки проведу тебе? — Петрові було незручно. — Я тобі теж дуже вдячний!

— Ні в якому разі! — посуворішала раптом. — Рада, що маю тебе! Добраніч!.. Колись розповім тобі про себе... все погане...

Янчук вийшов слідом і спантеличено дивився із жалем, як постать Югини Костівни зникала з виду. На душі в нього було прикро й боляче за отакий відхід гості. Заклавши двері, Петро вернувся в кімнату, виразно чуючи запах її парфумів, і чи то від зденервування, а чи від випитої кави ще довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік та шукаючи вирішення, як саме він має вести себе в подальшому, не зрадивши Лесі і не наживши собі ворога в Ївжі.

Звичайно, Євгена була і старшою від Лесі, і куди більш розвинутою й ерудованою, з умінням обворожувати, кого хотіла. Вона і його по-своєму обворожила — Петрові приємно було знати, що є хтось, зичливий до нього аж до пожертв, мудрий, умілий та до всього ще й багатий. Югина Костівна не була такою рідкісно вродливою, як Леся, але в дорогому хутряному манто й пуховому платку, у чоботах із білого сукна, багато осоюзених хромом, у вправно підігнаному костюмі й білій дрібно вишитій блузі, із численними прикрасами на руках, у вухах і на шиї виглядала дуже ефектно, підкреслюючи наявність смаку і, безумовно, грошей.

Хтозна, як би склалися подальші стосунки Янчука з Гончак, коли б він мав бажання й час, адже Югина Костівна після того вечора приязно дзвонила йому, цікавилась, що в нього нового, як він себе почуває, чого потребує, бажала йому добра та гараздів, ніби даючи знати, що вона живе ним, хоч прямо про те й не говорила. Ніби ненавмисне, часто нагадувала Петрові про Євгену й Віра Коляд, хвалячи її за виключну доброту і щедрість, охайність та чепурність навіть у дрібницях. Віра оповіла йому і про те, що Югина Костівна розробила великий план побудови курортних спусків із гори до Дніпра, асфальтування бульвару, мощення вулиць, висаджування молодих дерев у парку, на що «вибила» кошти в наркоматі, здивувавши самого Атанасова.

Якось після роботи, під бравурні марші та пісні з курортних репродукторів, Петро повернувся на квартиру, щоб закінчити чергову контрольну роботу, і на своє здивування побачив у завжди порожній поштовій скриньці на зовнішніх дверях білого конверта. У короткому листі, написаному, схоже, лівою рукою, прочитав: «Дорогий П.К.! На тебе хтось постійно пише рос. мовою анонімні доноси дільничному, а той передає їх вище по інстанціях. Глядися непевної дружби і розмов! Хай береже тебе Доля! Твій друг — Ю. Листа порви!»

На те, що листа писала Югина Костівна, вказувало звертання «дорогий» і запах парфумів від нього. Збивав, правда, з пантелику підпис «твій друг»... Перечитавши написане, Янчук спалив листа і, подумавши, спинився на постаті держсанінспектора Рижова і його останніх погрозах. Морочився лише, що ж такого той міг на нього донести, щоб викликати нагляд за ним... Звичайно, того вечора контрольної роботи Янчук так і не скінчив.

Наступного ранку Петра розбудила Лідуня, принісши йому повістку з вимогою явитися в міський відділ НКВС сьогодні ж на десяту годину з паспортом і виклик на кінець грудня в університет — на семінар, піврічну сесію і