У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Багалій, Скрипник, Хвильовий-Фітільов, Близько і безліч інших. Покінчили із життям на останній святій межі, не ставши неправди лютої рабами, не здавши та не відцуравшись фортець і храмів рідного духу, автокефалісти. Їх не перелічити, прославлених смертю і освячених муками у катівнях! Мусиш пам'ятати, сховавши глибоко в душі, і донести до своїх дітей і онуків, бо мені нікому передати, — знову витерла сльози Раїса Ісаківна. — Глухнемо від дзвінких псевдореволюційних кличів, від тріскотливих бучних лозунгів, від плакатних базікань про щастя й волю, мир і братерство, рівність і світову революцію. Оніміли й омертвіли гучні майдани, на яких проходять парадом вертепи «щастя народу» під чавливим чоботом імперії і пильним оком всесильного й свавільного НКВС — держави в державі, що повністю замінила царську жандармерію з її знаменитим лозунгом «держать і не пущать!» та стала взірцем для убивць і катів, — мало не плакала Раїса Ісаківна. — Довго доходило до народу розуміння всього сущого, та врешті поневолені, потоптані та почавлені починають розуміти, хоч все ще мовчать, «камо грядеши». Пам'ятай: тільки знищення імперій, як би вони не називалися і як би не іменували себе, принесе людству спокій для життя й творення! Ніщо інше й ніколи! — замовкла надовго, приходячи до себе. — Поїдемо вже додому, юний друже, — ніби опам'яталася Раїса Ісаківна по паузі. — Дякую тобі й нагоді, що виговорилася тут! Вдячна цій тиші і твоїй довірливості!.. Сава Панасович був моїм чоловіком і заповідав мені піклуватися тобою, скільки матиму сил. Тож не ображайся, що не друкую тебе, не моя то воля! Але я вперта — при першій нагоді таки надрукую!.. — а вже біля редакції на прощання завершила, — А так зване звільнення Західної України й Білорусії — тільки анексія!

Янчук подякував редакторці за науку й поспішив на роботу, жалуючи коня, що також був голодний. Радіо на вулицях кричало про возз'єднання українських земель. І обідаючи, і вже на робочому місці, і на квартирі Петро чув про те саме з репродукторів. Після палкої промови Раїси Ісаківни з цитуванням Ніколо Макіавеллі та згадкою про «Утопію» Томаса Мора, Янчук дивувався, що український люд десь у Львові, Перемишлі чи Станіславі сприймав те возз'єднання у сльозах радості й щастя.

Петро не читав ні Макіавеллі, ні Мора і шкодував, що не має енциклопедії, з якої міг би довідатися про них хоча б щось. Водночас він заздрив Раїсі Ісаківні, яка знала їх достеменно, розуміла, що відбувається насправді, та мала право не лише глузувати і з традицій прославлення Леніна-Сталіна, і з найвільнішої у світі Країни Рад, і з гуманізму диктатури пролетаріату, а й переповнюватись до краю їдко-викривальним сарказмом щодо прогресивного суспільства робітників і селян.

Засівши за навчально-програмні матеріали, Петро мимоволі вертався до промови редакторки у чистому полі про те, що ніхто не знає, наскільки Україна обдирається Союзом-імперією і якому соціалізмові, після фашистського, будуть правторитись її багатства, адже вона віддана для визиску й знищення володареві пекла, що до святої трійці Маркса-Енгельса-Леніна вчепив поряд і себе на стяг, як на ікону.

Почуте від Раїси Ісаківни заважало Янчукові зосередитись на навчанні, але допомагало усвідомити, що возз'єднаним західноукраїнським братам буде тепер не до історії й мистецтва, що замість ущемленості в буржуазній Польщі вони матимуть значно ширшу географію для масових мук і смертей у кошарі тюрми народів.

Від пекучих слів Крупник не можна було просто відмахнутися, вони підштовхували Петра до висновків, якими не можна було поділитися будь-із-ким...

Наступного дня на роботі сталася ще одна подія, що вплелася знаково в Петрове життя. В санепідемстанцію та інспекцію, гейби до Віри Коляд, зачастила новоприслана наркоматом, як і Янчук, начальник проектно-будівельної контори курортоуправління Євгена Костівна Гончак, що називалася то Ївгою, то Югинею. Петро кілька разів бачив її на нарадах і у приймальні біля Віри Коляд, тож вітався з нею, як майже зі знайомою. Вона, як говорили, мала «руку» у високих кабінетах, бо отримала і посаду, і квартиру із двох кімнат звільненого Христо Аноловичем попередника. Була вона заможною — переодягалася в дорогу одіж і двічі на день, ще й Віру обдаровувала дечим пристойним.

— Петре Карповичу, — звернулася Віра до Янчука по обіді, засоромлено, як завжди, спалахнувши на лиці. — Чи не міг би ти затриматися після роботи, щоб познайомитися ближче з Югинею Костівною? — за ініціативою Петра вона йому «тикала». — Хоче з тобою порадитись. Що скажеш?

— Югина хоче зі мною порадитись? Про що? — Янчук був явно спантеличений. — Знаєш же, що я зовсім не маю вільного часу! Та й який із мене порадник!

— Знайди час, Петре Карповичу! Я їй майже пообіцяла! Прошу тебе! — геть зашарілася дівчина під Янчуковим поглядом.

— Аж так ото мусіла без погодження пообіцяти?.. Гаразд, затримаюсь...

— Змушена просити тебе! — опустила очі Віра. — Дякую!

— Ти підеш за нею чи як?

— Ні, лише подзвоню їй о п'ятій додому.

— А в неї й телефон є на квартирі?

— Звичайно! Її ж дядько з тіткою у Москві в наркоматі працюють великими начальниками, а батько з мачухою у Києві якісь шишки.

— Коли так, то й поготів я їй не порадник, — стенув плечима Янчук. — Але гаразд, затримаюсь.

— Дякую, буду в тебе в боргу.

Зустріч Янчука із Гончак відбулася зразу після роботи, як усі порозходились і в конторі лишилися тільки Петро з Вірою, очікуючи на гостю. Коляд була помітно рада і метушилася, підливаючи квіти у вазонах, щоб чимось зайнятися. Янчук не мав підстав для радості, бо сподівався сьогодні докінчити контрольну роботу за програмою, щоб завтра вислати її поштою в університет. За попередні три він уже мав сповіщення про залік.

— Добрий вечір, Петре Карповичу! — наступально-весело звернулася Югина з порога бадьоро-обворожливим грудним голосом. — Кажуть, якщо гора не йде до Магомета... отож, і я його наслідую, — подала випещену руку. — Даруй мені мою суржикову мову, як-не-як, а п'ять років я прожила у нашій зореносній столиці, відвикла від рідної. А ти, кажуть, досконало знаєш і боготвориш її, кохаєшся в ній, — всілася у крісло, відгорнувши полу плаща, запрошена жестом руки Янчука. — Як не перечиш, просила б одразу спілкуватися на «ти»?

— Не маю заперечень, — Петро не знав, як себе вести з нею.

— Я, з вашого дозволу, пішла б уже додому, бо маю ще чимало всілякої пильної роботи? —