Присмак волі - Володимир Кільченський

Його клич повторили десятники, і всі, швидко розвернувшись, кинулися тікати від польських драгунів.

— Від такого війська не гріх і втекти! — кричав на лету Підлужний.

Його друзі весело відповідали, улюлюкаючи зі сміхом:

— Рятуємо, Андрію, свої шкури! Вони нам знадобляться! Не відставай!

Десь через дві версти зустріли своїх: їхав до бою передовий загін Кривоноса.

— Куди це ви поспішаєте? — почулося сміхотливе запитання з перших рядів.

Змішана козацько-татарська сотня Петра Гусака зупинилась, і Петро крикнув до своїх:

— Звільнимо дорогу наступаючим... Усім швидко згуртуватися — до ліска, що праворуч!

Козаки повернули у той бік і зупинилися на краю ліска, що тягнувся вздовж якоїсь улоговини.

— Тепер, хлопці, нашу справу майже зроблено. Відпочинемо, а там — що Бог дасть, — говорив Петро, походжаючи з конем на поводі поміж козаками.

Під’їхали татари, і їхній головний сказав, що відбувають у розташування Адлаєт-мурзи. Петро привітно помахав рукою, прощаючись з ними.

Хлопці підійшли до Підлужного. Іван, кивнувши у бік татар, промовив:

— Хай воюють самі... Нам і без них добре.

Почулися вигуки, що час уже їсти, і четвірка друзів, зібравшись докупи, діставала з мішків припаси. Коли поїли, Андрій схвильовано мовив:

— Добре було б напоїти коней... До вечора ще далеко, може, доведеться рубатися...

Чимало козаків, взявши міхи для води, вже спускалися у лощину, сподіваючись десь унизу знайти струмок або озерце з водою. Вода була в улоговині, і, напоївши коней, козаки сиділи, прислухалися до відголосків битви, що відбувалася зовсім недалеко. Раптом хлопці почули вигуки дозорців, що були на якійсь відстані від загону: «Татари йдуть!»

Усі стали ловити своїх коней, які вже мирно паслися на узліссі. Кінь Андрія був зовсім близько, і коли хазяїн тихо присвиснув, Орлик хутко підбіг і опустив шию, немов запрошував Андрія залізти в сідло.

За якусь мить козаки були готові до всіх несподіванок, але чорна татарська орда неспішно йшла хмарою не у бік відголосу битви, а західніше, не звертаючи ніякої уваги на сотню Петра Гусака. «Мабуть, в обхід пішли», — подумав Андрій, поглядаючи на напружені вилицюваті обличчя татарських вершників.

— До біса цієї татарви! — почув голос Санька, який стояв поруч із ним, поглядаючи на своїх колишніх ворогів.

— Йдуть добивати поляків... Мабуть, наша бере. Їх завжди кличуть, як треба добивати поляка... За допомогу треба Богданові розраховуватися з ними, — додав Макар, що саме під’їхав до хлопців.

Наближався вечір, і сотня, яка так і лишилась забутою до кінця дня, стала влаштовуватись на нічліг, знайшовши зручне місце — на випадок нападу ворога. Коней залишили у невеликій балці, прикритій ліском та пагорбами.

Ближче до ночі дозорні побачили вози з пораненими, які довгою валкою прямували з-під Пилявецького замку. Свідки бою розповіли, що поляки програють, але тримаються, і завтрашній день вирішить, чия візьме.

— Отже, ми завтра будемо потрібні... Добре відпочивайте, хлопці, — підвів риску подіям Петро і, розставивши варту, влаштувався на ніч побіля своєї колишньої десятки.

Виставили посилену варту, і після півночі Андрій, Іван, Санько та Павло, осідлавши коней, пустились об’їжджати місцевість навколо козацького табору. Десь глибокої ночі до слуху донісся різнобій гуркоту гармат, і звідти в їхній бік перелітали птахи, з шелестом розсікаючи повітря, відчувалася метушня нічних звірів, які втікали подалі.

Павло Година, зіскочивши з коня, припав вухом до землі, став дослухатися до далеких відголосків. Довго ходив у пошуках потрібного місця, а потім стурбовано мовив:

— Хлопці, я чую важкий гул від пересування цілого війська... Куди йдуть, важко збагнути.

Санько був старшим у дозорі. Він наказав Підлужному будити сотенного Петра і сповістити про рух ворожого війська. Андрій махнув хлопцям на знак згоди і зник у темряві у напрямку своєї сотні. Швидко знайшов своїх і, прив’язавши коня, підійшов до воза, де відпочивав сотник.

— Пане сотенний, вставайте! Це я, Андрій! — говорив схвильовано, розтормошуючи Петра.

Нарешті сотник прокинувся. Схопившись за зброю, піднявся з солом’яної підстилки, накритої кінською попоною.

— Давай, розповідай, Андрію... Що там у вас знову трапилося? — остаточно розігнавши сон, запитав Петро.

Підлужний повідомив про їхні здогадки щодо руху великого війська. Сотенний, задумавшись, присів на хвилинку, а потім наказав Андрієві розбудити половину їхньої сотні та бути готовими до бою, а решта козаків нехай поки що відпочиває.

Півсотня козаків готова була йти за Петром, але він не знав куди, не знав, що діється в польському стані. Нарешті, ближче до світанку, Петро зібрав четвірку друзів і доручив дізнатися, що діється у поляків.

Хлопці, не гаючи часу, виїхали у бік ворожого стану і до сходу сонця натрапили на козацький роз’їзд з полку Максима Кривоноса. Козаки признали в них своїх і розповіли, що вчора поляки добре оборонялися, але цієї ночі неначе гедзь їх укусив. Немов щури, кидають свій стан та відходять на захід. Андрій попрохав козаків доповісти Кривоносу, що сотня Петра Гусака на ночівлі за п’ять верст звідси, а вранці має бути в стані