Присмак волі - Володимир Кільченський
Вище по річці Іква, там, де знаходився Пилявецький замок, у якому перебував Богдан Хмельницький, чулися безладні постріли гаківниць та пальба. Але пізніше пальба з гаківниць упорядкувалась та поступово влилася у загальний гул бою. Попереду з’явилися польські драгуни, приблизно в такому числі, як і розвідувальний загін Петра разом з татарською півсотнею. Місцевість була не зовсім придатною для стрімкої атаки на драгунів, і козацько-татарський загін став неспішно зближатися з поляками. Як лишилося сажнів сто, Петро щосили закричав:
— Бийте ляха! Рубайте!
Прискоривши хід коня, повів за собою інших.
Андрій також підганяв свого Орлика, і хлопці рівним ланцюгом зблизилися з ляхами лице в лице. Кожен вибирав собі супротивника в леті атаки, і Підлужний, напружившись, передбачав зближення з молодим драгуном, що також мчав на нього, викрикуючи щось на ходу. Андрій устиг першим нанести боковий удар. Шабля ввійшла кінцем леза у бік шляхтича, а Підлужний, не спиняючись, продовжив рух уперед, вибираючи наступну жертву для своєї шаблі.
Перед ним з’явився ще один вершник з піднятою вгору шаблею. Андрій, натягнувши повід Орлику, закрився від його зброї і, нахилившись поза шиєю коня, махнув шаблею збоку, в напрямку руху поляка. Знову його шабля полоснула поперек тіла ворожого вершника. Далі почалася якась товкучка. Підлужний чув, як позаду хрипіли коні козаків, що атакували, а попереду було видно лише яскравий драгунський колір рожевих нагрудників. Андрій зрозумів, що тепер його життя залежить від випадковості. Треба було відчайдушно боротися. Краєм ока побачив, як поряд б’ється Санько, ставши в сідлі ледве не на повен зріст, і рука його сама знала, що треба робити. Почувся голос Петра:
— Вибивайте ляське сім’я, кришіть, братчики!
Напруга бою зростала. Було чути бойові вигуки драгунів, передсмертні крики поляків та козаків: «Матка Боска!» «Прощавайте, хлопці, не піддавайтесь!..» Тріщали черепи, кістки, дзвеніло залізо, коні під вершниками, затиснуті крупами інших коней, ставали дибки, ніби хотіли вирватися з цього пекла.
— За віру вмираю! — почувся зовсім поруч вигук козака Степана, який нещодавно прибув до сотні.
Підлужний бачив, як ворожа шабля опустилась на шию козака, і він повалився під коня.
Андрій, ніби опам’ятавшись від якогось марення, з новою силою почав битися з драгуном, що був у кольчузі та шоломі, прикрашеному золотавими бляхами. «Ох, Орлику, трапився нам клятий ворог, такого дістати нелегко», — промелькнула в голові Андрія думка, коли він побачив перед собою цього статного вершника. Поляк жваво вступив у двобій з Андрієм, побачивши перед собою зовсім молодого козака, якого, напевне, можна легко перемогти. Довга шабля миттєво пронеслась над головою Підлужного, і він побачив задоволену гримасу на пещеному обличчі ворога. Та поки рука поляка поверталася для другого удару, Андрій зробив випад і вдарив по руці вище рукояті шаблі. Рукав кольчуги захистив, і поляк перехопив шаблю другою рукою.
Довга драгунська шабля тепер не так спритно літала перед очима Андрія, і він, відбиваючи удари, видивлявся, куди можна найдошкульніше вдарити ворога. І от при черговому промаху драгуна Андрій, нахилившись до черева Орлика, вдарив ворога по нозі. Коли той схилився у бік пораненої ноги, Андрій перехопив шаблю та рубанув по його шиї збоку. Шабля знайшла слабке місце в кольчузі, і кров бризнула цівкою, ледве не діставши Андрія. Польський драгун випустив з рук шаблю і, схопившись за шию, повалився з коня.
У цю мить почулися переможні крики татар, і ворожі вершники, захвилювавшись, стали один по одному виходити з бою. «Додамо, хлопці! Натискай, добивай!» — звідусіль чулися викрики козаків. Нарешті опір драгунів було зломлено, і вони, примудряючись розвернутись у такій тисняві, виходили з бою та чимдуж мчали до свого табору.
— Переслідувати не будемо! Назад! — чулися голоси козацьких десятників, і ті, хто встиг погнатися за втікачами, мерщій поверталися.
Знову треба було збирати забитих товаришів, і, спішившись, козаки клали тіла на своїх та ще й чужих коней, яких ловили у степу. Закривавлені друзі також ходили поміж людськими тілами.
Тому, хто був живий, перев’язували рани, а мертвим уже починали копати могили.
— Багато цього разу братчиків полягло, — промовив Петро, коли хлопці переносили тіла забитих.
Швидко справили обряд над неглибокою могилою, і Петро Гусак оголосив, що у цей день відпочинку не буде: разом із військом, що наступає, вони братимуть ворожий стан, а хто поранений, поїде до табору.
Під’їхав татарський загін, в якому також поменшало вершників, а поміж ними сиділи на конях зв’язані до десятка польських драгунів, уже без шоломів та кольчуг.
— Диви, вже обідрали, як з вовків шкуру, — вирвалось у Санька.
Андрій, подивившись у той бік, додав:
— Татари свого не проґавлять, їм потрібен ясир... Не поталанило ляхам.
Швидко відправили поранених. Та й татари, радіючи з наживи, також частину своїх відправили з ясиром, а тоді подалися вперед, до стану ворога.
Чим ближче до польського стану, тим відчутніше лунав гуркіт битви під Пилявецьким замком. Попереду з’явився чималий загін польських вершників, і Петро Гусак закричав:
