Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

…А ктитор Пантела в той час швидко віддалявся від Страдча, пойнятий величним задумом, що зродився в його голові під час перемови з корчемними пияками.

Й тепер більше нічого для нього не існувало, тільки нестримне бажання чимшвидше допасти до Мединського монастиря.

Й коли він минув тисьменицькі ліси, з–над Лімниці долинув до нього срібний передзвін, що подібно жайворовим трелям кришив на скалки небесну голубінь. Усе в цій видолині було таким самим, як і тоді, коли Пантела уперше тут побачив жону Митуси — послушницю Зореславу, й стиснулося його серце від тривоги, що може не застати її, а ніхто, крім неї, не покаже йому, де спочиває Митуса.

Постукав у монастирську браму й наслуховував, чи не чутно кроків. Й коли брама тихо відчинилася, з глибини двору сторожко приглядалася до нього стара монахиня — ігуменя монастиря.

— Ти знову прийшов, — мовила вона. — Хочеш Зореславу забрати? Не бороню, вона вже вільна, невільною дружиною покійного мужа залишившись, й через це не могла стати невістою Христа.

Й тоді нечутно, немов привид, постала перед Пантелою та сама з нев'янучою вродою жінка, з якою колись тут розмовляв.

— Уже настала пора йти до нього? — спитала Зореслава.

— Крайня пора… — відказав Пантела.

— Матінко, — звернулася Зореслава до ігумені, — дозволь мені ще раз прийти сюди, я не все своє із келії забрала.

— Приходь, дитино, — відказала ігуменя. — Тільки пам'ятай, що, крім твого молитовника, який лежить на столику біля ліжка, ніщо тобі вже не належить.

— Бог добрий, — промовила Зореслава. — Він дозволить Матері Божій провести мене у грішний світ.

Й пішли вони удвох з Пантелою вздовж Лімниці до Дністра, щоб його берегами добратися до Галича.

Перед смерканням у страдчівській пущі озивалися пугачі — їхній зловісний регіт навівав непевність і страх на баскака Ахмета. Родовитому степовикові, який звик у дитинстві — такому нині віддаленому в безвістях часу, як ті безмежні простори між Галицьким краєм і монгольськими степами, — чути лише свист сухих вітрів та лемент шакалів, тривогою віддавало пугукання сов, торохтіння дятлів на буках і каркання круків у соснових верховіттях: слали вони на нього безнадію, схожу на розгубленість мандрівника, загубленого в пропасних лісових дебрях.

Нудьга, навіяна зловісними звуками чужої пущі, долала самовпевненість завойовника, й у хвилини зневіри думалось йому: невтримний ординський похід, якого не могли спинити безбережні сибірські ріки, тайгові багна, безводні безмежжя Согдіани, перед яким падали хоробрі булгарські вершники й завзяті кавказькі горці, а руські князі, соромом себе вкриваючи, випрошували в ханів ярлики на князівства, — спинився нарешті в цьому краю.

Подив і нерозуміння огортали Ахмета, коли дізнавався, що хани й ханики, навіть всесильний Ногай, повертаються, звідки прийшли, не сповнивши заповіту великого Чінгіз–хана, який звелів орді стати на березі останнього моря, назви якого ніхто з ординців не знав, проте було воно метою величного походу, привидом, маренням, обов'язком войовників досягти його — адже весь світ від східного океану до західного мусив належати Золотій Орді. Так заповів хакан, не відаючи того, що з обох боків карпатського хребта у гірських бескидах живуть народи, на вид не грізні, однак так міцно врослі у свою землю, що вирвати їх із корінням нікому не під силу — ні буйних угрів, ні лагідних чехів, ні розпаношених ляхів, ані співучих галичан та волинян.

Й саме цей позірно тихий люд, що посів землю над Дністром, Бугом, Прутом і Збручем, викликав страх у баскака: як його здолати? Відбереш у нього меч, він має для своєї оборони слово і молитву, примусиш його мовчати — він на гуслях пісню створить, на яку нікому ще не вдалося надіти кайдани.

Відчував себе баскак невпевнено, незважаючи на те, що галицький люд розледачів по кумисних вертепах, що поіржавіли їхні мечі під стріхами й байдужість повіялася над краєм: затихли молитовні канти й голосні гимни по церквах, а замість бойових пісень на майданах заскиглили жебранки під церквами й залунало п'яне галайкання напоєного отруйним солодом люду.

І в цей непевний для баскака час донесли опричники, що з Галича вирушив незліченний здвиг народу, обростає він загонами озброєних косами кметів, міщан з топорами, ченців з іконами і йде величавим походом з хоругвами, патерицями й піснеспівами у напрямі Львова, а круторогі воли тягнуть повіз з домовиною, вкритою червоною китайкою, і в тій домовині — прах Співця.

Ахмет викликав з Левандівки бродника Ростислава, якому виділив для князівства стільки землі, що її можна за півдня плужним конем об'їхати, проте Ростислав не переставав називати себе галицьким князем, і спитав баскак грізно, коли той увійшов до намету:

— Що ти чув про хресний хід із Галича?

Навіть не здригнувся Ростислав, на його худому, мов череп мерця, обличчі покоївся впевнений вигляд, а очі жадібно блищали.

— Зв'яжи Лева, — мовив він, — і кинь його в поруб, а мені віддай Галицьке князівство, як колись обіцяв. Й від бунтівників і сліду не зостанеться.

— Ні одній людині в цьому краю не вірю, — відказав баскак. — І тобі — теж.

— Хіба не я струїв народ кумисом, ти ж цього сам не міг би зробити.

— Та чи можу бути я певним, що твій народ не отверезіє?

— Дай мені владу, — домагався Ростислав. — Княже військо за тобою не піде, а мене послухається. Настанови мене князем у Галичині.