Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— А що мені робити з моєю обітницею мужеві? — спитала сама себе Зореслава й додала по хвилині: — Чи Бог не затівається на нас, Ісайє?

Над озером, де стояв намет баскака Ахмета, стирчало голе кілля, й полегшено зітхнув ігумен Миколай, подумавши, що жертвою Співця очистилась Галицька земля так, як окупився світ Христовими муками.

Та не знали ні ігумен, ні ктитор, що жертовний камінь ще не наситився кров'ю…

Останні листки патерика були записані вишуканою в'яззю — письмовець був вправний і освічений, й це остаточно переконало отця–професора Конрада, що списував патерик півчий Ісайя. Та й нікому більше було записувати. Свідком останніх подій у Страдчівському монастирі міг бути тільки він.

…Другого дня після перезахоронения праху Митуси очищений від провини за смерть Співця і прощений за відступництво народ розійшовся по домівках.

Й коли у Страдчі залишилися лише робітні люди, котрі вздовж хресної дороги, яку проклав багатолюдний хід з домовиною від Розточчя до храму, вкопували хрести на дванадцятьох мученицьких стаціях, сталося нечуване лихо, яке волало до неба о помсту.

Втомлені майстри відпочивали літньої ночі на м'якій моховій повсті у Язвинівському яру, а ченці й ігумен Миколай спали в печерних келіях. Тоді наляканий багатотисячним походом баскак Ахмет темної безмісячної ночі допав до стійбищ опричників на Левандівці й вирушив з ними до протилежного схилу Страдчівської гори, де над річищем Верещиці зяяла чорна нора виходу з печери. Баскак послав бродника Ростислава до печерного входу над озером, той тихо прокрався туди, яко тать, зариглював дубовою балкою печерну браму, а тим часом опричники понаносили до вхідної нори сухого хмизу й запалили.

Й ніхто серед ночі не почув ні стогонів, ні криків стражденців, глухли їхні зойки в печерній темряві, й лише вранці повіяло на робітних людей смородом згарищного диму, що просочувався з печери крізь щілини в брамі, — й запізнилися вони з порятунком.

Поруч з могилою Митуси виросла друга, в якій захоронили ченців, задушених димом, а перед брамою печери забовваніла голова монаха Ізидора: повернувшись із сіл, куди ходив за ялмужною для монастиря, не міг витерпіти жалю за погиблими й, щоб відмолити за них гріхи, чого вони не встигли сповнити, знову закопав себе в землю й третього дня перед сходом сонця сконав у покутних молитвах.

Згодом прийшла до Страдча чутка, що Ахметова орда опричників, полишивши нефортунного князя Ростислава напризволяще, по дорозі на Пониззя спалила Мединський монастир, вирізала монахинь, а потім, наздоганяючи нойона Ногая, який після смерті хакана Берке квапився до Сараю, щоб посісти престол Золотої Орди, пустила з димом Синєвидненський монастир та храм Святого Михайла в Бакоті.

Розлючені таким бузувірством страдчівські кметі рушили з косами й сокирами на боярську слободу в Розточчі, потрошили заборола, бояр, які не встигли втекти, повбивали й палаци пустили з димом, звідти подалися на Левандівку, змели татарські намети й халабуду, з якої зник невідомо куди бродник Ростислав, й залишили тільки шибеницю на вигоні як знак татарського лихоліття.

На спорожнілій Страдчівській горі стало моторошно тихо, лише вітер свистів у соснових верховіттях і плюскотіли хвилі на озері.

Біля могил Митуси й ченців на досвітках і надвечір'ях непорушно, немов статуя страдниці Рахілі, стояла Зореслава, уста її ворушилися, та ніхто не чув молитов Митусиної вдови, та й нікому було їх чути.

…У спальній хоромині літнього княжого палацу в Любомлі на сіннику, білою бараницею вкритий, лежав волинський князь Володимир Василькович, якому Господь відлічував останні миті. За час повільного згасання встиг князь роздати дружинникам, які втратили коней у битвах з ординцями, стада найкращих аргамаків, а працьовитим кметям — мисливські угіддя, зняти данини й повинності з міщан Городла, Сарн та Ковеля й віддати з княжої скарбниці золоті злитки на церкви й монастирі у Ківерцях, Острозі й Славуті.

У княжому узголів'ї стояв печатник Серафим й підбивав умираючому під голову пухові подушки, витирав рушником піт, що виступав на чолі сивими краплями й стікав по щоках, гублячись разом із слізьми в глибоких ритвинах.

Володар Волинської землі покидав білий світ без боязні, однак давкий жаль діймав його серце, що не зумів за життя скористатися повнотою княжої влади: був він ніби орлом з підбитим крилом, що не мав моці набрати в польоті належної висоти. Князь пильно дивився на ікону, яку малював півжиття, а нині звелів повісити на чільній стіні, щоб мати її перед очима, і аж тепер втямлював, що для твердості державних законів й величі Христової науки, а теж для пам'яті про богоугодні діяння святих мужів, які ось схилилися над новонародженим Божим Сином, потрібні не лише мистецький хист і щирі молитви, а й булатна зброя; подумавши про це, звелів князь печатникові, запізно вельми, покласти поруч нього на ложе меча, якого повинен був за життя хоч вряди–годи брати до рук замість пензля й вапниці.

З правого боку княжого ложа стояв стриєчний брат Володимира його улюбленець Мстислав Данилович, який нарешті позбувся сум'ятливої непевності свого становища, отримавши на руки княжу грамоту з передсмертним заповітом: «Се я, князь Володимир, син Василька й онук Романа, передаю всю Волинську землю разом з городом Володимиром моєму стриєчному братові Мстиславові».

Вручаючи цю грамоту молодшому братові Данилового первістка Лева, князь помітив на щойно стурбованому й захмареному обличчі Мстислава грішну втіху, вдоволення і пиху — й непрошений сумнів закрався у князеву душу: а чи не краще було віддати Волинь хай і пожадливому до влади й знікчемнілому в покорі перед чужинцями, та все ж войовничому й хороброму Леву — чей Мстислав ще не сягав головою до кінського живота й плакав зі страху, тримаючись за батькове корзно, коли Лев розчереплював голову баронові Фільнію… Але тут же відігнав від себе підступні, що враз душу скоробили, мислі: