Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Й бачила Зореслава, у вмиротворенні перебуваючи, свою двійницю, яка то зринала перед її очима з натовпу, то губилася серед жінок — сама в чернечій одежі — й тримала в руках Чудотворну ікону, котрій призначено захистити люд у найтяжчій скруті.
Був хресний хід цільним організмом, в якому кожна клітина перебувала в гармонії із сусідньою — єднала прочан пам'ять про Співця, який став повелителем мислей, утіх і сумнівів людей, що йшли величавою процесією Галицьким краєм у злагоді, вірі й любові. Зореслава всією душею відчувала ту благословенну спільність, котру не встигли розтоптати чужинці й відступники, — підніс Співець нарід до своєї висоти, ставши князем краю — терном колючим, що не допускає чужинецьких рубачів до живої пущі.
Й коли процесія на окраїні Львова огинала підніжжя Замкової гори й звертала на Яворівський тракт, минаючи княжий храм Святого Миколая, побачила Зореслава, як її двійниця заходить з іконою в руках до церкви, й подякувала Богу, що знатиме, де захований Чудотворний образ.
…На багатолюдний похід дивився князь Лев — пригнічений, духом занепалий. Він вийшов з церкви в супроводі гриднів: були вони у шкіряних опанчах та гостроверхих шоломах, схожих на татарські кучми, і згіршився Ісайя думкою: чому васали так швидко уподібнюються до сюзеренів, меншовартими стаючи?
Князь зійшов з паперті й зупинився на обачній віддалі від походу. Зняв з голови митру, шануючи покійного, й без неї згасла його колишня величність: непокритий, він став схожий на прочанина, що Великодньої п'ятниці побожно ступає за плащаницею, а горностаєва мантія, що думності князеві додавала, уподібнювала безверхого володаря до пішого боярина. Й подумав Ісайя, що не корона звеличує владця, а його діла: ось для Співця короною стало галицьке небо, і ніхто й ніколи не зніме його з голови Божого помазаника.
Подібне відчуття пройняло й Лева, пригніченого видом незліченної маси не залежного від нього люду; враз утямив князь, що над цим багатоголовим безбережжям він більше не владний — іншого князя обрав собі народ, а він, Лев Данилович, залишився підданим у завойовника через те, що не мав відваги, як його вітець, супротивитися йому, і хитрощами короля Данила не наділив Господь королевича.
Ніби кліщами стиснув туск його душу — чей і Литву, і Краків, і Шлеськ, і Люблін прагнув він приєднати до Галицького князівства не ради власного збагачення — для нього досить стільки займанщини, що притвор у Лаврівській монастирській церкві на Самбірщині, в якому за княжим заповітом поставлять його домовину, — князь Лев прагнув створити велику державу, як його дід Роман Великий, крові людської теж не шкодуючи для цього. А чого бракувало і дідові, і внукові для досягнення заповітної мети? Чому Співець зумів усеціло підкорити собі руський люд — без крові й зброї, в чому таїться сила його власті?
Й зі скрухою згадав князь Лев свого стриєчного брата Володимира Васильковича, який у Любомлі, кончину свою відчувши, заповів у тестаменті Волинь не йому, а братові Мстиславу…
Бо ти, Леве, вражений жадобою влади, підняв меча вище любомудрія і любові, ти кров заради крові проливав. За що позбавив життя праведного литовського князя Войшелка, хресного батька твого сина Юрія? Та лише за те, що він, прийнявши схиму, заповів Литовську землю не тобі, а твоєму братові Шварнові. Чому ти забув про благородну злагоду твого вітця Данила з Васильком? А хіба не заради влади ти хлібом привітав татарина в Галицькій брамі й провадив за уздечко Ногаєвого коня, вирушаючи з ним на лови? То я не заповім тобі навіть жмутка соломи із сінника, на якому сплю, — не те щоб Волинську землю віддати… Ти один винен, що занепадає наша держава: якби зі мною спрягся, то ми б разом збудували її — міцну зброєю і духом, а так обидва програли: не може жити тіло без душі, й душа без тіла немічна…
У тяжких думах супроводжував князь Лев процесію: тисячолюдна ріка вливалася на хресну дорогу, яку колись у своїй уяві проклав ігумен Миколай.
А він стояв тепер на Страдчівській горі біля церкви з хрестом у руці: зустрічав новітнього володаря людських душ, а земний володар стояв біля церковного цвинтаря на Підзамчі без княжої митри на голові.
Священики правили литію над домовиною Співця, розливалося по краю голосіння «Со святими упокой», а коли на майдані виросла висока могила, Ісайя сотворив останню Митусину пісню, проспівану ним перед смертю.
Гой пане Іване, обмурував двір, А ворітенька з жовтої міді… Ой гримить–стучить з поля сторожа Та вдариться в жовті ворота: Пане Іване, ти спиш чи не спиш?..Підхопив пісню весь люд: зміцнюючись духом, перемінювався цієї миті з натовпу в народ.
Тихий схлип сплеснув над майданом: мовчки і в сльозах співала Зореслава свою дівочу пісню, коли, русалкою ставши, в житі від Митуси ховалася.
Ой летіла пава та й у саду впала, Нема того та й не буде, кого я кохала…— Спить пан Іван, — прошепотіла вона, діткнувшись долонею до руки Ісайї. А по хвилині промовила, дивлячись зеленими очима йому у вічі: — Ти повернувся до мене, Митусо?
— Хочу бути завжди з тобою, Зореслава.. Завтра поїду до Любомля й зречуся перед ієромонахом Йовом чернечої обітниці.
