Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Тоді викотився з гурту чорного потороччя тлустий боярин у зеленому кунтуші з бобровими оборками, у гостроверхій татарській шапці з хутряною околичкою — був то знатний у ростоцькому хуторі боярин Кмита Судиславич, той самий, що закрався колись поночі до плебанії, щоб вивідати, чим займається і що пише ігумен, аби доповісти про це бродникові Ростиславу і його покровителеві Ахметові. Й не було на його обличчі й сліду від того страху й приниження, якими заснітився його вид, коли був спійманий на злодійстві: захищений пропитою зграєю і владну руку баскака чуючи, боярин з нахабною самовпевненістю й погордою зирив спідлоба на ігумена й спитав ядуче:

— А ти яких вельми славних князів мав і маєш, чорноризцю? Таких, щоб міг ними пишатися перед своїми нащадками? Ваш Данило, котрого ви королем величаєте, перший з руських правителів покуштував татарського кумису й сам татарином назвався… А його син Лев заслужив у вас пошанівку хіба лише за те, що в Галицькій брамі Львова зустрів Телебугу з хлібом–сіллю, а потім перед Ногаєм холопом назвався; нині ж він Ногая на лови супроводжує й навіть коня ханського веде за вуздечко… А волинський князь Володимир, якого ти філософом називаєш, так схожий на князя, як клишоногий рак на муругого огиря: то в брудному халаті, то в рясі й чорній ярмулці ходить, до служебного монаха уподібнившись…

Поник ігумен Миколай під зливою в'їдливих слів боярина, котрого — не зганьбленого, не битого, хоч на злодійстві спійманого — відпустив з плебанії на всі чотири вітри, а варто було в печерний льох запроторити на хліб і воду, чей донощиків ще в Римі карали на горло.

Й прийшовши до тями, мовив ігумен Кмиті:

— Запам'ятай, що скажу тобі, негіднику: не мине й тебе кара — як не від Бога, то від людей… Римський імператор Доміціан оточив себе донощиками, які почали загрожувати й цезарям. То його наступник Троян посадив усіх навушників на корабель й без керма і вітрил пустив на волю хвиль… Така трієра й на тебе вже чекає…

— Не погрожуй, чорноризцю, — огризнувся Кмита. — Скажи краще, хто твій нинішний князь, бо ми маємо свого славного Ростислава, а ти кульгавому каліці поклоняєшся!

Не втерпів тоді Пантела й відказав бояринові на його злобну мову:

— Є у нас князь, зраднику поганий, — великий любомудр, який править Волинню. Смертний він, як і ми всі. Та є ще у нас князь духа, котрий безсмертним став. Й коли наш люд увіч його уздрить, то не стане тобі місця на святій землі!

Й з цими словами зник Пантела, наче його тут і не було. Ігумен навіть не помітив відсутності ктитора — дивився на Яворівський тракт, що протинав страдчівську пущу, й здався він йому хресною дорогою, по якій мають піти вслід за Месією відступники й христопродавці.

«Й підуть вони й очистяться на хресній прощі, ще ж бо, може, тліють у закамарках їхніх душ рештки совісті й стиду, й ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті», — подумав ігумен, і в його уяві проклався покутний шлях, до якого збігаються з усіх кінців краю стежки, доріжки, путівці: оповиває він серпантиною всю землю із Страдчівською горою на вершині — і йдуть по ньому розкаяні, вклякають на одинадцятьох мученицьких стаціях, прощення в Бога благаючи, і приймає очищених дванадцята стація перед брамою храму Різдва Пресвятої Богородиці…

Таке видиво враз постало перед очима ігумена Миколая, й він уже нічого більше не бачив, тільки хресну дорогу, яка брала свій початок з окраїни боярського хутора в Розточчі, бо тільки там міг судити несправедливий первосвященик Мученика, — і була то перша стація прощі.

Хресна дорога потягнулася вздовж Яворівського тракту й зупинилася на стації наступній: там скорбна жінка обмила голову Мученика миром, і він мовив до апостолів: «Вчинила вона мені це на похорон».

Й ще одна стація — над озером, у гущавинній тиші, звідки видно плосковерхий намет баскака Ахмета, — зображала прощальну вечерю, під час якої Мученик назвав ім’я зрадника…

Дорога звужувалась у стежину й проникала в пущу, де зрадник вчинив найтяжчий на світі злочин: поцілував приреченого у щоку, й опричники у гостроверхих шапках наклали на руки зрадженому кайдани, а чорна юрба, яка ще вчора вітала осанною, плювала тепер йому в обличчя.

Наступна стація заховалася в зарослих терном диких язвинах: тут ігемон Пилат умивав руки, віддаючи на смерть праведника й відпускаючи на волю злочинця…

Хресна дорога, вихопившись із язвин, спиналася на гору, де стояли вкопані в землю два хрести — для розбійників. Мученик ніс третього на спині й, знемагаючи, просив у Агасфера подати йому води, а той відмовився, прирікаючи себе на ганебне безсмертя.

І вже втомлений Страждалець падає під вагою хреста долілиць, тоді Симеон Киринейський бере найважчу в світі ношу на своє плече… З чола Страждальця стікає кривавий піт, милосердна самаритянка втирає йому обличчя рушником і як неоціненну нагороду несе у вічність нерукотворний образ Месії.

На одинадцятій стації Мученика розпинають, й він мовить до розкаяного розбійника: «Ще сьогодні будеш зі мною в раю».

А на вершині гори, біля брами храму закінчується страдна, у Страдчі прокладена хресна дорога дванадцятою стацією, на якій Оранта глаголить до народу: «Він воскрес!»

— Дванадцята стація для дванадцятого покоління, яке побачить світле Воскресіння — величне сяйво Золотих воріт на Київській горі, — прошепотів ігумен і аж тоді розглянувся довкруж.

Майдан спорожнів, Пантели ніде не було, й подумав ігумен, що доведеться йому довго чекати на повернення непосидющого прочанина: один Бог відає, де він подівся. Та знав отець Миколай, що ктитор колись повернеться, а тоді вони обидва разом вийдуть прокладати хресну путь, яку щойно увіч побачив. Та не відав ігумен цієї миті того, що без їхньої участі прокладе