Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Ти ж маєш князівство на Левандівці — поруч з плахою, — посміхнувся баскак. — Там ближче буде тобі до гробу, старий уже єси.

— Таж то хіба для жебрака! — впирався Ростислав, незважаючи на глузи татарина.

— А ти хто?! — скочив з войлока Ахмет і схопив бродника за оборки.

Ростислав вивільнився від баскака й мовив спокійно:

— А коли я дам тобі рятівну пораду, віддаси мені Галицьку землю?

— Віддам Пониззя — усе від краю до краю — і бояр, тобі неугодних, вижену звідти. Гадаю, для тебе цього досить. Святкуй собі з рахманами їхній мертвецький Великдень, коли виходять з могил предки, щоб нагадати живим, хто вони. А ти заганятимеш їх назад у гроби, щоб вони, бува, не нагадали тобі, хто був твій вітець! — зареготав Ахмет.

Поник Ростислав, згадавши мужній вчинок свого батька, й подумав, що Ахмет правий: з пам'яттю про предків жити невміч.

— Тож вислухай мою пораду, еміре, — мовив він, й жадоба знову зблиснула в його очах. — Ти темний, навіть письма не знаєш. А в них, — Ростислав змахнув рукою в бік печерного монастиря, — книги, пергаментні сувої, ще й ормологіони божественних та героїчних пісень, в них живе сила духа, й з тими людьми ти ніколи не зможеш помірятися силою, їх треба знищити, чуєш?

Ахмет погладив долонею свою рідку бороду й посміхнувся:

— Якщо це допоможе, — будеш галицьким князем, броднику.

…Своїм задумом про перепоховання праху співця Митуси Пантела поділився лише з ченцем Ісайєю в ту хвилину, коли він уже сидів на осідланому коні й вирушав із спорожнілого церковного майдану до Любомля на службу півчого в щойно збудованому храмі Святого Георгія. Князь Володимир Василькович не шкодував для нової церкви ні праці, ні коштів: три вівтарі заставив іконами свого витвору, престол застелив вишиваним золотою ниттю оксамитовим покровом, а у дзвіниці повісив дивні на звук малі й великі дзвони.

Ігумен Миколай не бачив цієї хвилини ні Пантели, ні Ісайї — зрів тільки уявну хресну дорогу, на якій колись очиститься од скверни відступництва прозрілий люд; півчий Ісайя вислухав ктитора, подякував йому за благородний і для піднесення людського духа вельми потрібний задум й почвалав до літньої резиденції волинського князяь а двома седмицями опісля прибув до монастиря Святого Иоанна в Підгороддя, що біля Галича, де зупинився Пантела, й віддав йому шкіряний мішок, повний золотих талярів і срібних гривень для витрат на перепоховання Митуси перед брамою храму Різдва Пресвятої Богородиці в Страдчі та на величавий хресний хід через Залукву, Журавеньки, Млиниська, Березину й Розвадів до устя Верещиці в Дністер.

Вість про хресну прощу Галицьким краєм з домовиною Співця, слава про котрого колись лунала від Володимира–Волинського, Галича й Коломиї аж до Перемишля і Холма, невинно убієнного правдолюбця, кров'ю якого обагрив свої руки і до самої смерті змити її не зумів найудатніший з усіх галицьких вінценосців король Данило, й згодом забутого творця богослужебних і світських ораторій та бойових гімнів, — блискавкою облетіла весь край, і прокинулися притлумлені татарвою, збайдужілі й отруєні чужинецьким пійлом слабодухи. Пробуджена гордість за славного сина все навальніше добиралася до людських душ і спонукала впокорених гречкосіїв згадати Співця — бо ж не в Кракові, не у Празі і не в Будапешті, а в нині безпам'ятній Бакоті на Пониззі виріс славен муж, яким міг би пишатися кожен народ…

Гордість стрімко вривалася у свідомість людей і навіть болохівців пойняла: труїла байдужість, вбивала заразу зради й залишала тільки сором за власну нікчемність; сором був сильніший за страх перед глузами поторочі, яка вже не мала сил вибратися із твані відступництва; народ запишався своїм славним Співцем, ошалів від люті на самого себе й на призвідців соромоти — з усіх кінців краю, з хуторів, сіл і містечок виходили озброєні настромленими косами кметі та містяни з бойовими молотами й прилучалися до походу; ратники покидали фортеці й зливалися з натовпом, з монастирів виходили ченці з хоругвами, чернички співали пісень на Божу прославу, а парубки вривалися до придорожних корчем, де відступники пропивали свою пам'ять, — трощили вікна, ляди, посуд, виганяли завсідників із смердячих вертепів, а ті, які не приставали до походу, розбігалися по лісах та шелюгах, пропадаючи там навіки, — й злітали до небес співи, що славили Бога, Русь і зброю.

Зореслава прилучилася до походу в Залукві. Після того як показала Пантелі могилу Митуси на березі Дністра у Підгородді, вернулася в Мединський монастир, щоб забрати Чудотворну ікону, яку принесла в обитель її двійниця. Приглянулася до іконостаса в каплиці — ікони не було, виднілася лише біла прогалина з лівого боку царських врат, як і у всіх церквах краю, й біль стиснув її серце, коли збагнула непоправну втрату.

Й тієї ж миті, ніби в дзеркалі, побачила вона свою двійницю, яка проходила мимо Зореслави й теж дивилася на своє дзеркальне відображення. Вона несла в руках ікону, минала двійницю, не відводячи від неї очей, і з її погляду втямила Зореслава, що монастиреві загрожує лихо.

З надією, що ікона буде врятована, вернулася Зореслава до Залукви. Скинула чернечий одяг, убралася у квітчасту одежу, в якій колись виходила на русалії, наздогнала похід й пішла за домовиною мужа, і здалося їй, що він не у труні лежить, а йде поруч з нею.

Поруч з нею йшов чернець Ісайя. Він співав кант «Світе тихий» голосом Митуси, спів повнився відлунням, і спитала Зореслава:

— Ти Митуса?

— Митуса вічний, — відказав чернець. — Він живе у наших душах, горла наші дзвенять його співом, а серця тепляться любов'ю й добротою Співця.

Ці слова тихим спокоєм овіяли Зореславу: поруч з нею йшов півчий Ісайя, схожий на її покійного мужа і його талантом обдарований. Й подумала вона, що