Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Зморений сумнівами князь Володимир відвів погляд від набундюченого Мстислава, зупинив його на іконописному обличчі півчого Ісайї, що стояв оподалік княжого ложа, й очі князя налилися добрим теплом. Згадав він, скільки труду вклав, навчаючи юного отрока Митусиного вміння відчитувати з ормологіонів божественні нути кантів і гімнів: немов м'який віск, з якого можна виліпити парсуни і Марса грізного, й Венери звабливої, — так вдалося князеві викшталтувати талант Ісайї для відтворення в гласі урочистих антифонів і ніжних трелів народних співанок… Втішив князя цієї миті вид здібного учня, й прогнав він від себе тривожні думи. Й щоб встигнути, поквапився Володимир Василькович дати останнє напуття Ісайї:
— Заходь, сину, до храму завше в бойовому обладунку, бо в Господньому домі іноді знаходять собі пристанище не лише пророки, а й міняйли… І не перебувай вічно на духовній висоті, деколи опускайся і в буденні видолини, де добре чутно гомін рідних дзвонів…
— Піду своєю стезею з твоєю наукою, господине, — промовив Ісайя і приклався устами до холодної руки князя.
З лівого боку ложа стояв, немов монумент, ієромонах Йов й молився не за душу князя, чисту й праведну, а за долю краю, в якому невдовзі, як бачилось Йову, із смертю синів вінценосних братів Данила й Василька закінчиться славна династія Романовичів, Марсом і Аполлоном освячена. Хто ж то прийде після них і чим озброяться новітні володарі — мечем чи мислію? А дав би Господь, щоб і тим, і тим — воєдино! Та дарма: вже нині стоять на протилежних берегах провалля два непримиренні брати — один з мечем, а другий з пензлем, й просив Бога праведний Йов, щоб та прірва в будущині не поглибилась, й майбутні правителі, запаморочені незгодами, не поринули бува в безпам'ятну бездонність…
У дверях княжої спальні стояли, перехрестивши алебарди, два гридні, немов намагалися зупинити душу князя, яка вивільнялася з ослаблого тіла й поривалася до небесних чертогів.
Та не мали вони сил перегородити їй путь…
Й ридма заголосили над домовиною князя галичани й волиняни, литва й чехи, ляхи і юдеї. Бо не було ще в Галицько–Волинському князівстві такого благородного правителя — мистця й мудреця — з Божим талантом й серцем доброчинним.
Перед папертю храму Святого Георгія в Любомлі виросла могила князя Володимира Васильковича, щоб височіти в майбутніх віках пам'ятником могутньої колись держави.
Після погребання мовив ієромонах Йов до півчого Ісайї:
— Вертайся в Страдч і оживи церкву Різдва Пресвятої Богородиці — непам'ять–бо приходить до людей набагато швидше, ніж прозріння.
…По смерті брата князь Лев прощався з миром. Вийшов на подвір'я Нижнього Замку без княжої митри, у чернечій сутані, й чекала на нього карета, запряжена двома парами огирів. Зайшов до повоза, ще хвилину сидів мовчки, й візник чекав його повеління рушати. И думав тепер колишній князь про мертвого Співця, який мав більшу силу на світі, ніж він — живий; хресний хід розтоптав Лева, розчавив, залишивши йому лише сором за те, що за його владарювання ні разу не задзвонили ратні дзвони, скликаючи дружину на битву з ордою, і встид за нікчемну усмішку перед Ногаєм палив його цієї миті. Й дійняв теж жаль за втраченим часом, який ні разу не облагородився піснею Митуси, і жодної книги не розгорнув він у бібліотеці Володимира в Любомлі, й не схилився, запаморочений жадобою влади, хоча б перед однією іконою, намальованою пензлем вінценосного волинського ізографа.
Мучила теж його думка, що подібна до Митусиної слава ощасливила б і його, якби зумів він поєднати в одній руці дві сили — меч і мисль, — як це зумів зробити великий прадід Мономах, котрий у своїх діяннях зумів сполучити хоробрість Святослава Завойовника і мудрість Ярослава, який цеглу клав з мечем в руці.
Й у безнадійній осамотненості згадав Лев, що давно немає з ним улюбленої жони Констанції, яка нині відмолює гріхи свої і мужа у Святомихайлівському монастирі у Володимирі–Волинському. А міг би він її спитати: в чому моя провина, що я залишився на маргінесі руського літопису, а нарід мій, покинувши мене, пішов у вічність із своїм пророком. Бо не народну долю виплекував я, а свою владу, від якої не залишилося тепер ні крихти, — подумав скрушно Лев.
Й наказав візникові поганяти до Спаського монастиря василіян, що заховався в Бескидах біля Лаврова. Довга дорога заспокоювала колишнього князя, й коли карета зупинилася перед монастирською брамою, відчув він дивну полегшу в душі: то замість погорди й злоби вкрадалося в його змучене серце почуття добра і смирення… І відчинилися двері келії перед ченцем — тут він випрошуватиме в Бога милосердя для Руського краю — може, його молитва досягне кращого скутку, ніж колишнє владичество.
….Відправивши вечірню в церкві Різдва Пресвятої Богородиці, ієромонах Ісайя подався до могил, щоб помолитися за душі ченців та прочитати тропар над гробом Митуси.
Облаченний у сніжно–білий стихар, був отець святково урочистий і заповітним сподіванням обнадіяний: коли западе надвечір’я — може, прийде, як колись, Зореслава поклонитися усопшому мужу. Не плекав надії, що полюбить його вдова, та не мислив він свого життя без неї в пісному й безбарвному для нього світі; щодня вдивлявся в озерну синяву, що мерехтіла за Яворівським трактом, й коли западали сутінки, виглядав кохану.
…Ктитор Пантела замкнув на ключ спорожнілий храм й стояв на паперті, вдивляючись у глибину цвинтарища. Й побачив він старезного сивобородого діда, що сидів на землі, спершись спиною до ветхого хреста. Дід тримав на колінах ліру, покручував корбою, а пальцями блукав по клавішах й
