Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

збагачуючи чужою славою. Та чи доступні ті скарби простому люду, який навіть церковних книг, написаних солунським діалектом болгарської мови, не розуміє доладно? А подумаймо, що зробили для болгар великі їхні просвітителі Кирило і Мефодій, щоб виховати свій нарід у вірі й героїзмі: допомогли йому вберегтися від грецького засилля — і не стали болгари греками завдяки кириличному письму. Винайшли солунські брати властивий для болгарської мови алфавіт і світські та церковні книги на рідну мову переклали, поставивши в такий спосіб перегороду для відступництва. А хіба ми можемо свій нарід навернути на праведну стезю, звертаючись до нього по–чужинецьки? Таж ні… Це добре зрозумів Мономах, який заговорив до своїх дітей чистою руською мовою. Щоб розуміли його! А моління Даниїла Заточника — тож мова руських скоморохів. Наш люд впивається нині чужим трунком тому, що не просвіщаємо його рідним словом, не примушуємо пишатися своїми звичаями, правилами, законами: ми, отці народу, самі захрясли в чужинстві… Та хіба немає в нас свого руського епосу? Є!..

Мову княжу перебив гридень, який доповів князеві, що до нього просяться прочани із Страдча.

Князь повернув голову до вікна: троє спішених вершників стояли у дворі. Ігумена Миколая не міг впізнати й ктитора Пантелу — теж, бачив–бо їх давно у Володимирському замку в часи Батиєвої навали. Та погляд його зупинився на ченцеві Ісайї — півчому й регентові кліросу в стольному соборі, й зрадів князь, що Ісайя знову завітав на Волинь — мав півчий такий голос, що його до Митусиного хіба що можна б прирівняти. Тож з його участю втішить князь гостей величною ораторією, яку готував для цього дня із зібраними з волинського краю музикантами, коли із Страдча вернувся ієромонах Йов з неоціненною пам'яткою — «Словом о полку Ігоревім».

Першим увійшов до княжої світлиці ігумен Миколай, поруч з ним став Ісайя, й обидва в пояс вклонилися князеві. Вельми здивувався ігумен, побачивши волинського властителя — звичайного, земного, з добрими мудрими очима — такого самого, як був у отроцтві, — і якби не княже облачения, то й зовсім на вінценосця не схожого.

Здивований був і ктитор Пантела: не міг збагнути того, що цей непоказний чоловік огріває своїм духом весь Галицько–Волинський край — церкви будує, витворними іконами, які малює сам, прикрашає собори й наповнює монастирські книгозбірні мудрими книгами, просвічуючи уми і душі підданого люду… Ця простота князя додала Пантелі відваги, й він, не чекаючи дозволу, звернувся до нього з похвальним словом.

— Достойний господине нашої землі! Ти князь тільки за титулом і одягом, та завдяки розуму твоєму великий любомудр, який помножив славні діла свого вітця Василька і вінценосного стрия Данила не мечем, а мислію. Ти не проливаєш крові на бранних полях, бо маєш відвагу й уміння виходити на рать із кунштом. І тому безсмертний будеш у віках!

Князі краківський і моравський з подивом поглядали на простолюдина у згрібній свиті, в якій дозволено заходити в княжі хороми, що у їхніх краях немислимо, та ще й доладним словом вітати володаря. Звідки в простака взялася відвага і де він набрався вміння складати вітальні промови: напевне, цей край має зезвол від самого Господа огороджувати простих людей із світлими умами, а може, то скуток княжого вміння навчати розуму свій народ: звісно–бо, що на Волині й Галичині існують при церквах школи, в яких вчені дидаскали навчають міських і сільських хлопчиків переписувати манускрипти, відчитувати ормологіони, нотні позначки яких дивно перемінюються в божественні звуки гуслів і дуд, а теж прочитувати грецькі письмена й розмовляти латиною — таке право в польському й чеському краях мають діти лише високопосадних батьків…

Тож сказав Вацлав Моравський:

— Зело толковий у вас нарід, коли цей кметь спромігся так достойно князя привітати… Це твоя заслуга, князю Володимире.

— Моя заслуга лише в тому, — відказав Володимир Василькович, — що я не дав зачахнути просвітництву, запровадженому на Русі Ярославом Мудрим… — І додав по хвилі, звернувшись до прибулих: — Та, мабуть, не для похвал моїй особі здолали ви таку довгу путь, благочестивий ігумене і славний мій регенте Ісайє… А ти, златоусте, — мовив князь, усміхнувшись до Пантели, — назви спершу своє ім'я, а потім доповіси, з чим прийшов до мене…

Пантела мовчав, зніяковілий, і заговорив ігумен Миколай, приклавши руку до грудей:

— Знаю, князю, що ти вже дізнався, яке лихо впало на наш край, і ми до тебе за порадою: лише ти зможеш нам допомогти.

Й коли подорожні, з дозволу князя, повсідалися на бічній лавиці, Володимир Василькович повів таку річ…

— На кожну отруту знаходиться протиотрута, токмо треба вміти знайти… А де ми звикли її шукати — у змовах, підступностях, а ще в ратних битвах. І спільників, охочих для воєн, знаходимо. Але чи може дійняти наш біль чужинців — хоча б цих достойників, які тут сидять? Таж ні… У них свої болі, й кожен має їх доста. Й коли вони допомагають нам оружно, то дбають передовсім про себе. Але є й інша зброя проти лиха, і вона не за межею, а дома. Мій учитель співу незабутній Митуса визбирував серед свого народу такі словесні перли й такі пісенні звуки, які здатні розворушити родиму душу й витруїти з неї зневіру, страх і байдужість — немов ті дзвони, вилиті в галицьких ливарнях, які звуком розганяють чуму… Умів Митуса почути найсокровеннішу нуту у великодніх, різдвяних, весільних чи то похоронних піснях, й записував їх умілець у ірмологіони — для нас, наче відчував свою кончину. А наш соловій чернець Ісайя відчитав ті нуги й може він нині співати живі Митусині пісні й знешкоджувати ними чужинецьку отруту, яка в непам'ять людей заганяє, вбивати байдужість — мов той великодній дзвін чумну заразу…

Пантела позбувся хвилевого зніяковіння, посміливішав і в простоті своїй несвідущий щодо правил в розмові з людьми, чином вищими, перебив князя:

— Нам може допомогти тільки Чудотворна ікона Божої Матері, яку намалював сам апостол Лука,