Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Піп у дзвін, а дідько в клепало… — проказав тихо ігумен до Пантели, невдоволений його непоштивим втручанням у княжу мову. — Негоже, Пантело, малому великого повчати.
— Не сердься на нього, отче Миколаю, — промовив князь, почувши ігуменове зауваження. — Він згадав легенду, а легенди — то друге наше життя… Ніхто ж, наприклад, не вірить, що воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота й закинув їх у Царгород. Проте цей переказ живить надією серця людей, допомагає їм терпеливо чекати кращої долі, рятує їх від занепаду духа… А Чудотворна ікона, навіть якщо вона десь і зберігається серед людей, стала теж легендою — її з'яви в церквах чекають віруючі. І коли таке чудо станеться, то й надалі ікона залишиться легендою, яка в яву перемінилася для утвердження віри… І я знаю: Чудотворний образ Божої Матері засвітиться колись перед очима руського люду, бо ж намалював її не Лука, а наш славний ізограф Алімпій — з роду руський, про що сказано в Києво–Печерському патерику. Й створив він її не пензлем, а Словом, коли вже не міг тримати в пальцях ні вапниці, ні кисті. Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!
— Дозволь мені, князю, висловити свою думку, — підвівся з лавиці ігумен Миколай. — Я здогадуюся, про чиє ти Слово мовиш… Невідомий скальд — нащадок Бояна й попередник Митуси — залишив нам «Слово о полку Ігоревім», до якого півчий Ісайя склав свій піснеспів. Дозволь йому виконати хоч одну пісню із «Слова».
— Не одну піснь, а всю величну ораторію вчуємо нині, — відказав князь. — Іди, Ісайє, в гридницю — там музиканти вивіряють міцність струн і силу дуд. Поклич їх до моєї світлиці.
Коли Ісайя вийшов, спитав князя улюблений його братанич Мстислав, син Данила:
— Ми всі говоримо про Митусу так, ніби він нині ще серед нас. А бачив його тільки ти один. Ким він був для тебе?
— Душею! — відказав князь. — Постава його вражала чоловічою красою, а пісню ангельську творив. Певне, вмів слухати голоси херувимів і їхніми тонами наповнював восьмигласні кондаки. Митуса поєднував слово з мелодією так, як добрий маляр насичує вапняну стіну фарбами, творячи фрески. Його гимни — то найвищий прояв людського духа — молитви, прохання, розкаяння… Він знав, що гимни мають не меншу, а може, й більшу силу, ніж маршові пісні, й виплекував ними в ратників мужність, сильнішу за крицю, й тому вої з його піснями перемагали в битвах…
І знову, не чекаючи княжого дозволу, заговорив Пантела урочисто, ніби молився перед престолом:
— Тому й смерть його благословенна, й не на тюремному подвір'ї повинен покоїтись його прах, а на високій горі в Галицькому краю, щоб народ в кожну трудну мить міг приходити до нього й утверджувати своє і його вічне буття…
— Славен Господь, який добром і мудрістю наділяє наш люд, — тихо промовив сам до себе князь.
Утім з двору долинув веселий дзенькіт струн, тугий голос дуд, солов'їний свист сопілок, брязкіт мідних тарелів й гупання бубна — то йшли з гридниці до княжої світлиці музиканти й піснярі. Попереду крокував бубніст й лупцював квачем по лункій шкурі, за ним ішли гуслярі, дударі, трумбетники, сопілкарі та цимбалісти, а півчі, певне, для того, щоб перед виконанням ораторії продерти горла, затягнули скоморошної:
При битій дорозі там корчма стояла, А в корчмі дівчина біла шинкувала. Молода шинкарко, дозволь нам заграти, Потанцюєм трохи та й ляжемо спати!А бубніст після кожного куплету ще дужче вдаряв квачем та приспівував:
Ой гуп та ще й руп, Штири баби — один зуб!Сивобородий, мов старозавітний пророк, ієромонах Йов ішов позаду музикантів, дозволивши їм по–своєму веселитися, поки не пасе їх княже око. Та ось вартовий гридень відчинив навстіж двері світлиці — і враз стишилися музиканти й замовкли піснярі, поставали перед гостями й не відводили очей від князя. Володимир Василькович подав знак рукою, дозволяючи музикантам і співцям розпочати ораторію.
Тоді залунав чистий голос півчого Ісайї, що відбився від хоромних склепінь подвоєним відгомоном, мелодія щораз густіше помножувалась, нібито співав не один півчий, а восьмигласний клірос партесним хором, в якому відчувались гласи ангелам, Предтечі, Богородиці, апостолам і померлим — злетіла до небес молитва, кантом Божій Матері розпочався світський піснеспів:
Пресвятая Діво, Мати руського краю, О дивнеє чудо — жизні істочник, Дивная твоя тайна, Богородице!Коли молитва стихла, вийшов уперед з гурту півчий Ісайя, сів на стілець й, поклавши на коліна тридцятиструнні гуслі, забігав по них пальцями, голосячи похвалу Боянові, котрий не десять соколів на стадо лебедів пускав, а віщі
