Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Музиканти грали, спів і струнні звуки зливалися в єдине суголосся, — й пролунала вимога співця до роз’єднаних князів, слізна просьба бризнула із струн гуслів до властелина, який може Дон шоломами вичерпати: вступися, князю, за кривду сего времені, за землю Руську!

І вже сльози бризнули з очей співця, потекли солоні струмки по його щоках, та чи побачив їх той князь, який мав би лютим звіром скочити опівночі?

Й не переводячи подиху, просив співець іншого князя, котрий високо сидить на золотокованому престолі й угорські гори підпирає своїми залізними полками: вступися і ти, господине, за землю Руську!

Не почули, певне, князі молінь півчого, бо заголосила кривдно пісня, в черленій крові скупана: вже ж бо Сула не тече срібними струями, болотом взялася — о, стогнати тобі, Руська земле, споминаючи прежні времена і прежніх князів своїх…

Змовкла пісня, стихла музика, й промовив Вацлав Моравський до князя Володимира:

— Яке серце не здригнеться, вчувши такі слізні нути й гіркотою струєні слова, княже? Пісня ця, яка і молитвою, і розпачливим криком єсть, не дасть загинути твоєму люду. Князі, котрим несть числа у вашому краю, колись забудуться, а з усіх властелинів народу руського навіки зостануться у його пам'яті лише володарі духа, і першими серед них будуть бояни. А Митусу вашого назвуть господином душ. Ось він сидить над гуслями із сльозами на обличчі й непокірною іскрою в очах, — показав Вацлав Моравський на півчого Ісайю. — Чому ти правиш заупокійну по Митусі?

— Якщо пісня жива, то й співець не загинув, — відказав князь, і звернувся він до музикантів і співця з такою річчю:

— Невідомий бард залишив нам слово і пісню. Ідіть із ними по всьому краю, розходьтеся й будіть людей, чужинецькою блекотою вражених. Хай рознесеться між народом многоголосся цієї величної ораторії — стане вона гимном нашого народу, його невмирущою мовою. Та в гимні не лише скорбота має звучати, а й бадьора нута!

І вдарили тоді музиканти ще раз по струнах, й послав співець величну пісню до небес про те, як бризло море опівночі, свиснув Овлур над рікою, а князь соколом летить з полону на волю. Й співають діви на Дунаї, а голоси їхні в'ються через море до Києва, славлячи князя і народ…

Гей та загуділи дуди, забриніли гуслі, загупали бубни княжих музикантів на церковних майданах — від Волинської землі до Галицької, князів, бояр, кметів та ремісників до єдиного гурту зазиваючи, про велике лихо їм нагадуючи й надію на порятунок даруючи.

Уже–бо Дністер від материнських сліз повінню взявся, від дитячого плачу ліси посивіли, й оглухли від голосінь чуйні готури у надпрутських дібровах. Страшна пошесть повіялася над Руським краєм — нарід сам себе зрікається, свій покон зневажає, віру топче, і стихли повесні великодні гаївки, колядки зимовими вечорами добрих людей не будять, хлопчики пшеничним зерном господарів не засівають: не віншують їм діждатися відтепер за рік, не ворожать, щоб коноплі росли по стелю, а льон по коліна та щоб їх, хрещених, голова не боліла…

Зажебоніли дримби, трумбети затрубіли й сопілки заплакали — то до корчем, де люд татарською отрутою впивається, втрачаючи звічисту пам'ять, приходять скоморохи й баїшники і жартами та сороміцькими піснями нагадують пропитим кметям, які татарськими людьми назвалися, про голосні вечорниці, про буйні маланкування та про шалені парубоцькі забави на толоках — чому ви посоловіли, люди, й сміятися перестали!..

А княжі дударі та гуслярі після богослужебних відправ стають півколом біля папертей і нагадують мирянам героїчними піснями про бувалі битви, про кров над Калкою й Каялою, про походи Святослава Завойовника, який, чужої землі шукаючи, свою втрачав, про Святого Володимира, котрий у водах Почайни очистив свій народ від поганської скверни, про звитягу Мономаха над половцями та про Золоті ворота, які дванадцяте покоління поверне колись з Царгорода до Києва. А ви, добрі люди, першим поколінням єсьте, тож прищеплюйте дітям і внукам вашим жадобу свободи, бо ж їм призначено святе діло звершити…

Прихожан у Страдчівському храмі зрідло, лише старі бабусі б'ють поклони перед іконостасом, чекаючи з'яви Чудотворної ікони на білій проймі.

Й гасне враз солов'їний спів Ісайї — то заглушують його вигуки корчемних зброднів, що вриваються з вулиці на церковний майдан й зі злобою відступників до музикантів підступаючи.

— Не треба нам ваших пісень про прежні времена, ані пам'яті про князів ваших! — горланять отруєні кумисом люди. — Нам добре стало жити: маємо доволі хмільного питва, й лаваші татарські, що дешево продаються в корчмах, смачніші, ніж ваш житній хліб! Ідіть геть від нас — у вашу Волинь, Холм і Галич, де ви мерців героями нарекли, і живіть собі там з ними або ж у Карпатських горах серед гуцульських збойників пропадайте — нам ситно й весело ходити в татарській упряжці!

Чув уже Пантела схожу погану річ на Пониззі, й серце його стиснулося від скрухи, що й тут загибає дух народу; злякавшись блюзнірської мови, він підступив до ігумена, захисту в нього шукаючи: гнійна ж проказа нахлинула на край, що вражав душі невигойними струпами; сотвори, отче, рятівну молитву…

Ігумен не чув шепоту Пантели, він виступив уперед і заволав:

— Чи ви подуріли, люди? Та якщо забудете своїх предків, то й нащадки вас забудуть — непотребом, перекотиполем, що крові живої не має, станете, чей навіть твар пам'ятає своїх родителів і дітей навчає та вилизує, готуючи їх до вільного життя… Хіба не було у вас захисників — лицарів відважних та князів славних? Невже не хочете й ви пишатися своїми синами й на прокльони їхні заробляєте?