Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

class="book">— А тепер признайся, як на сповіді, — ігумен поклав руку на плече бояринові. — Ті корчми з кумисом, до яких нині внадилися не лише пройдисвіти, а й чесні кметі — напиваються там татарської отрути, валяються на муругах, глузд втрачаючи й Ахмета славлячи, — ти їх понаставляв що десять верст на перехрестях доріг?

— Ні, то староста боярського хутора Доброслав Домажирич так розпорядився: яток набудував, а слугам наказав кумис туди доставляти.

Й тягнуться вони щодня на Левандівку до Ахметового маєтку, тарганячи за собою тачки з порожніми бочками; у стійлах, де татари кобилиць тримають, наповнюють їх кумисом; старий шаман, на каракатицю схожий, з довгим аж до п'ят рудим волоссям щось там пробурмотить над пійлом, а потім слуги розвозять бочки по корчмах…

— Бузувіри! — застогнав ігумен. — Кара від людей і від Бога впаде на вас!.. Иди геть, боярине, і кайся: може, Господь зарахує тобі сьогоднішню сповідь при твоєму покаянні…

…Ігумен Миколай, півчий Ісайя і ктитор Пантела вже поминули Яворів і Белз, перебрели Стохід і Тур'ю, залишаючи ліворуч стольний город Володимир, що підпирав небо вежами княжого замку й мерехтів золотими банями церкви Святого Василія. На другий день мандрівники вже досягли тихого й милого князеві Володимирові Васильковичу містечка Любомля.

Однак журба не полишала подорожніх, несподіване лихо, яке можна прирівняти хіба що до татарського ясиру, впало на Галицький край. По всій землі від Львова до Белза повиростали при дорогах, немов отруйні мухомори, кумисні корчми, які замінили людям церкву. Щораз то менше прихожан приходило до храмів: все менше їх припадало перед білими проймами на іконостасах, благаючи з'яви лику Божої Матері; заохочена блекотним пійлом галайстра горланила у кумисних вертепах сороміцьких пісень й ревіла, немов напасені бики в стадах; парубки хапали підпилих дівиць й тягнули їх у кущі для втіхи; поважні господарі, про сором забувши, валялися по ровах у блювотині, а очі у всіх стали на більма схожі — без кольору, без живих іскор в зіницях, байдужі.

Отруйний кумис був сильніший за людську волю: хто спробував його хоч один раз, мусив далі заливати себе трунком; пияки не відходили від корчем, щоб мати змогу чимшвидше допасти до бочок з кумисом, коли нудота засмокче під ложечкою; люди пропивали останній гріш, перестали працювати — усі збайдужіли, поникли, й лише при найвищому кайфі завсідники по–блазенськи вигукували:

— Вольно нині живеться татарським людям, такої влади нам треба! Нехай живуть князь Ростислав, баскак Ахмет і сонцеликий хан Ногай!

…Тяжка турбота запала в душі подорожнім й не покидала їх ні на мить. Їхали мовчки, мули дрімали, йдучи; просвітку ніхто не бачив, і думав Пантела Маломужний, що з тутешнім народом сталося те саме, що й на Пониззі, де люди рахманам із Лотосового острова уподібнилися.

Й коли завиднілися на обрії чепурні будинки Любомля, здалося подорожнім, що з містечка вихопилася нова білим ґонтом крита церква Петра і Павла й побігла назустріч їм, зпечаленим, немов квапилася принести рятівну пораду.

Розділ чотирнадцятий

Щороку на празник Петра і Павла князь Володимир Василькович запрошував до Любомля із сусідніх уділів, а теж із примежних земель достойних мужів на слухання рицарської поезії. Удатні читці виголошували у княжій світлиці вірші про Нібелунґів, про Роланда й Сіда й наспівували пісень скандинавських скальдів та німецьких вагантів.

Урочиста тиша западала тоді під склепінням хоромів; волинський князь, якого служебна челядь звикла бачити в робітні з вапницею в руці, в заплямованому фарбами халаті, тронно возсідав на чільному місці за тисовим столом — у каптані з грецького золототканого шовку, з срібним ланцюгом на грудях, з бранзолетами на зап'ястях та дорогими перснями на пальцях. Він вряди–годи підносив до уст тонкої роботи чашу з білого мармуру, що її привіз із угорської землі, надпивав хмільного меду, а тоді гості теж пригублялися до пугарів; у хоромах було тихо, хоч маком сій — чулася лише патетична рецитація читця…

Цього храмового свята гостювали у князя Мстислав та Роман Даниловичі, Вацлав Моравський з Праги та Лешко Чорний з Кракова. Покликав їх Володимир Василькович, пойнятий тривогою, яка для гостей здавалась маловажною, бо неспроможні були вони збагнути її справдешню суть.

Тож дослухавши жартівливі куплети вагантів, що їх виголошував для перепочинку від поважних декламацій знакомитий читець Базиль з Новогрудка, князь підвів руку, припиняючи словесну свободу, від якої недалеко й до скоморошого дійства, й стурбованим виразом на обличчі дав відчути гостям, що запросив він їх нині до Любомля не для насолоди від читання величних епосів і не для розваг баїшними жартами, а у вельми важливій справі.

— Ти пожартував, Мстиславе, — звернувся князь до братанича, — що кумис, мовляв, то кобиляче молоко та й тільки… Може, воно таким і є — звичайним, якщо не із татарських рук подане й не заворожене нечестивими монгольськими шаманами. Лише великого твого вітця не здолала згубна отрута, та й то бездумному гніву став він піддатливий: несправедливо забрав життя в славетного Митуси і з болохівцями криваво розправився. А Михайло Всеволодович навіть не зважився той трунок пригубити й поплатився за те головою, його ж син, бродник Ростислав, затруїв кумисом свою совість, та й не тільки свою: споює він, як стало мені відомо, галицький люд… Спершу від того напою стали перевертнями чесні кметі на Пониззі, а нині вже й галичани по кумисних корчмах почали себе називати татарськими людьми, ще й пишаються тим… Це лихо страшніше за Батиєву навалу, бо погибає люд не на плахах, не на палях, а душу втрачає, тварі уподібнюючись…

Князь підвівся, відсунув чашу з медовухою й повів річ, яка мовби й не стосувалася того лиха, яке сталося на Львівській землі.

Мало, мовляв, шанувати й любити лицарський епос сусідніх народів і, знаючи чужі мови, з насолодою їх рецитувати, дух свій