Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Страшенно хочу почути твою думку, — наполегливо мовив він, коли вона відвела погляд. — Обговорити цю ситуацію — найнагальніша справа… а ти так нічого і не сказала.
Даґні не обернулась.
— Річ не в тому, що з залізничного бізнесу неможливо отримати грошей, але…
Вона кинула на нього різкий погляд. Його очі полохливо забігали.
— Я хочу сказати, що слід продумати якусь конструктивну політику, — загудів він квапливо. — Слід щось удіяти… хтось повинен. У такі надзвичайні моменти…
Даґні знала, про що він думає і на що натякає, намагаючись усе ж оминути безпосередньо обговорювати це з нею. Вона знала, що жодні розклади руху більше не діють, дотримуватись обіцянок та угод неможливо, що постійні рейси було скасовано в одну мить і перетворено на спеціальні рейси надзвичайного призначення, які висилають кудись, не пояснюючи нічого, у неочікуваних напрямках, а накази віддає Каффі Мейґс, єдиний суддя усіх надзвичайних ситуацій і громадського благополуччя.
Даґні знала, що фабрики закривають, на одних устаткування завмирає через брак постачання, натомість на інших склади репаються від товарів, які неможливо доправити до пунктів призначення. Даґні знала, що підприємства давньої промисловості — велети, які створили власну потужність, цілеспрямовано рухаючись уперед протягом тривалого часу, — покинуті на поталу примхливому моменту, непередбачуваного та неконтрольованого. Вона знала, що найкращі з них — ті, що проіснували найдовше, з найскладнішою системою функціонування, — давно уже зникли. А ті, що й досі намагалися виготовляти продукцію, щосили стараючись дотримуватися кодексу тих часів, коли виробництво ще було можливе, сьогодні дописували до своїх контрактів ганебний для нащадків Ната Таґґарта рядок: «Якщо дозволятиме транспортування».
І все ж Даґні добре знала, що є люди, здатні отримати транспорт, коли їм це було потрібно. Так, наче вони володіли якоюсь містичною таємницею, наче їх благословила якась незбагненна сила.
То були люди, чиї справи з Каффі Мейґсом сприймалися, наче якась непояснима містична релігія, що карає спостерігача за гріх спостерігання, тому люди заплющують очі не через страх незнання, а через страх розуміння. Даґні знала, що угоди укладаються так, що ті люди продають товар, знаний під назвою «фонд транспортування». Цей термін розуміли всі, але ніхто не наважувався його окреслити. Вона знала, що ці люди відповідають за спеціальні потяги для надзвичайних ситуацій, вони можуть скасувати її рейси і спрямувати їх до будь-якого пункту на континенті, який вирішували означити своїм магічним клеймом, сильнішим за угоди, власність, правосуддя, розум та життя; клеймом, яке повідомляло, що «суспільний добробут» вимагав негайного порятунку якогось конкретного географічного пункту. Ці люди висилали потяги на допомогу братам Сматерам і їхнім грейпфрутам в Арізоні, фабриці у Флориді, що виготовляє автомати для пінболу, кінній фермі в Кентуккі, «Об’єднаній сталеливарній компанії» Оррена Бойла.
Ці люди укладали угоди з промисловцями, загнаними в стан відчаю, надаючи транспорт для товарів, що застрягли на їхніх складах, і якщо не вдавалось отримати необхідний відсоток, укладали угоди щодо закупівлі краму, виробленого на збанкрутілих фабриках, удесятеро дешевше за його вартість; потім відсилали це все у вантажних вагонах, що раптово ставали доступні, на ринки, де перекупники готові були за товар убити. Ці люди вешталися фабриками, чекаючи на останнє зітхання печі, щоб накинутись на обладнання, тинялися закинутими коліями, щоб налетіти на вантажні вагони з недовезеними до місця призначення товарами. Ці люди становили новий біологічний вид, гравці, які діють за методом: виграти якнайшвидше — і втекти; вони не залишались у бізнесі довше, ніж на одну угоду, вони не боялися платіжних відомостей, бо їх не отримували, не сплачували накладних витрат, не володіли справжньою нерухомістю, не будували жодного устаткування; єдине їхнє майно, єдина інвестиція складалась із явища під назвою «дружба». Цих істот в офіційних промовах описували як «прогресивних бізнесменів нашого динамічного часу», натомість люди називали їх «торговцями блатом». До цього виду належало чимало різновидів — наприклад, «транспортний блат», «сталеливарний блат» чи «нафтовий блат», «блат підвищення зарплатні» чи «блат умовного вироку». Це були динамічні люди, вони роз’їжджали всією країною, поки інші не мали змоги зрушити з місця; це були люди активні та безтурботні. Активні не як тварини, а як істоти, що розмножуються, харчуються і рухаються, немов живі трупи.
Даґні знала, що з залізничного бізнесу можна отримувати гроші, і знала, хто саме їх отримував. Каффі Мейґс продавав потяги, продавав останнє залізничне приладдя, щойно мав змогу все так облаштувати, щоб його діяльність не можна було викрити й довести. Він продавав колії для прокладення шляхів у Ґватемалі чи трамвайним компаніям у Канаді, продавав дроти виробникам музичних автоматів, а шпали — курортним готелям для опалення.
«Хіба не все одно, — думала Даґні, дивлячись на мапу, — яку саме частину трупа яка саме личинка зжере: чи ті, хто самі себе поїдають, чи ті, хто віддає їжу іншим личинкам? Якщо вже жива плоть стала здобиччю, чи важило, чиї саме шлунки вона наповнить?» Неможливо відрізнити руйнацію, вчинену гуманістами, від руйнації, скоєної відвертими бандитами. Неможливо було визначити, який грабунок спричинено благодійниками Лоусонами, а який — ненажерливістю Каффі Мейґса, які спільноти приречені на заклання й змушені годувати інші спільноти за тиждень до власної голодної смерті, щоб торговці блатом змогли отримати нові яхти. Хіба не все одно? Обидві сторони були схожі, оскільки мали спільний дух, обидві вони потребували, а потреба вважалась єдиною підставою для власності, обидві діяли в суворій відповідності до того самого морального кодексу. Для обох жертвоприношення людини було чимось природним, обидві його практикували. Неможливо було визначити напевне, хто тут канібали, а хто — жертви: ті спільноти, що прийняли як належне конфіскований у інших одяг чи пальне з міста на схід від них, наступного тижня виявляли, що у них конфіскували зерно, щоб нагодувати мешканців міста на заході. Люди досягли ідеалу століть, вони відшліфували свою поведінку і безперешкодно довели її до досконалості, вони сприймали потребу за свого найвищого володаря, найважливіший закон, найбільшу цінність, наріжний камінь своєї реальності, явище, святіше за право і життя. Людей штовхали до ями, в якій, під крики, що кожна людина — сторож братові своєму, кожен пожирав власного сусіда, а потім його самого зжирав брат цього сусіда; кожен проголошував своє право на незароблене і дивувався, що хтось здирає з його спини шкіру; кожен пожирав сам себе, горлаючи від жаху, бо якесь незбагненне зло руйнувало землю.
— На що вони тепер скаржаться? — Даґні пригадала голос Г’ю Акстона. — На те, що всесвіт — нераціональний? Це справді так?
Вона сиділа, дивлячись на мапу безпристрасним і
