Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Він стенув плечима.
— Коли головного бандита завтра викине інший бандит, мене, мабуть, кинуть за ґрати через незаконні операції. Але, згідно з планом цієї секунди, вони благали мене продовжувати виплавляти метал у якнайбільших кількостях і в той спосіб, який мене влаштовує.
Даґні зауважила, що люди крадькома поглядають у їхній бік. Вона помічала це вже й раніше, з моменту її виступу на радіо, відколи вони разом почали з’являтися на публіці. Замість тієї ганьби, якої він так боявся, виявилось, що люди в їхній присутності поводяться знічено; вони не мали впевненості у власних моральних заповідях, відчуваючи трепет перед двома особами, які наважилися не сумніватись у тому, що вони мають рацію. Люди розглядали їх з тривожним зацікавленням, із заздрістю, повагою, з побоюванням порушити якийсь невідомий, гордовитий і точний критерій. Дехто з них мало не перепрошував, мало не промовляв: «Будь ласка, пробачте нас за те, що ми одружені». Траплялись люди зі злостивими виразами облич, траплялись — із беззаперечним захопленням.
— Даґні, — несподівано запитав Генк, — думаєш, що він у Нью-Йорку?
— Ні. Я телефонувала до готелю «Вейн-Фолкленд». Мені сказали, що термін угоди на його номер закінчився ще минулого місяця і він її не поновив.
— Вони шукають його по всьому світу, — всміхаючись, сказав Генк. — Але ніколи не знайдуть.
Усмішка зійшла з його лиця:
— Так само, як і я.
У голосі знову з’явилась пласка, сіра інтонація обов’язку.
— Що ж, заводи працюють, але я не працюю. Не роблю нічого, тільки вештаюся країною, наче якийсь сміттяр, шукаючи нелегальних способів закупівлі сировини. Ховаюсь, винюхую, брешу — все заради того, щоб дістати кілька тонн руди, вугілля чи міді. З моєї сировини заборони не знято. Вони знають, що кількість металу, який я виготовляю, перевищує надані квоти. Їм байдуже.
І додав:
— Думають, що мені не байдуже.
— Ти втомився, Генку?
— Мені смертельно нудно.
Раніше його розум, енергія, невичерпна винахідливість були спрямовані на винайдення кращих способів взаємодії з природою. Тепер же їх доводиться використовувати для злочинного обману. Даґні думала: цікаво, як довго людина здатна витримувати такі зміни.
— Уже практично неможливо роздобути залізну руду, — байдужо мовив він і, несподівано пожвавившись, додав:
— Тепер ще й мідь неможливо буде дістати.
Він сміявся.
Даґні думала: цікаво, як довго людина здатна працювати проти себе самої, працювати, коли її найглибші бажання не задовольняються, коли ними нехтують.
Вона зрозуміла, про що йому йдеться, коли він сказав:
— Ніколи не розповідав тобі, що якось я зустрів був Раґнара Даннескольда.
— Він розповідав мені.
— Що? А ти де могла… — він замовк. — Ну звісно, — мовив він напруженим і тихим голосом. — Він один з них. Ти його зустрічала. Даґні, які вони — ті люди… Ні. Не кажи.
Ще за мить він мовив:
— Отож, я зустрівся з одним із їхніх агентів.
— Ти зустрічався з двома.
Генк якийсь час помовчав, тоді глухо промовив:
— Ну звісно. Так я і знав… Просто не хотів перед собою визнати, що знаю. Він їхній вербувальник, правда?
— Один із найперших і найкращих.
Генк засміявся. Його голос був сповнений гіркоти й туги.
— Того вечора, коли вони забрали Кена Данаґґера… я подумав, що по мене нікого не вислали…
Зусилля, за допомогою якого він намагався втримувати на обличчі суворий вираз, було схоже на повільне й туге обертання ключа в замку — наче зачиняв залиту сонячним світлом кімнату, що її не дозволяв собі оглянути. За якусь мить Генк нетерпляче проказав:
— Даґні, ці нові колії, що ми їх обговорювали минулого місяця, — не думаю, що зможу їх виготовити. З моєї продукції не було знято обмежень, вони досі контролюють мої продажі та розпоряджаються моїм металом, як тільки захочуть. Але бухгалтерія в такому безладі, що мені вдається кожного тижня збути кілька тисяч тонн на чорному ринку. Думаю, вони про це знають. Вони вдають, наче нічого не знають. Не хочуть зараз переходити мені дорогу. Але, розумієш, кожну тонну, що мені вдається вихопити, я передаю своїм клієнтам, які цього найдужче потребують. Даґні, минулого місяця я був у Міннесоті. Побачив, що там коїться. Вся країна вимре з голоду — не наступного року, а ще цієї зими, якщо бодай хтось із нас не почне діяти і діяти швидко. Ніде не залишилося запасів зерна. Небраску втрачено, Оклахому зруйновано, Північну Дакоту покинуто, Канзас ледь животіє — цієї зими там не буде пшениці вже ні для Нью-Йорка, ні для будь-якого міста на сході.
Міннесота — наша остання житниця. Вони два роки поспіль мали погані врожаї, але цієї осені врожай небувалий, тому повинні знайти можливість його зібрати. Ти не звертала увагу на те, в якому стані перебуває промисловість фермерського обладнання? З її представників ніхто не могутній настільки, щоб утримувати у Вашингтоні персонал зі своїх бандитів. Вони не можуть платити відсоток торговцям блатом, тому мало що отримують під час розподілу матеріалів. Дві третини з них уже закрили підприємства, решта збираються це зробити.
До того ж по всій країні зникають ферми — через брак інструментів. Бачила б ти фермерів у Міннесоті. Вони витрачають більше часу на ремонт старих тракторів, що вже не надаються до ремонту, ніж орють поля.
Не уявляю, як вони дожили до минулої весни. Не знаю, як спромоглись посіяти пшеницю. Але їм це вдалося. Вдалося.
Його обличчя напружилось, наче він споглядав щось забуте: образ тих людей — і Даґні зрозуміла, що саме досі тримало його при роботі.
— Даґні, їм потрібні інструменти, щоб зібрати врожай. Весь метал, який мені вдасться вкрасти з власних заводів, я висилатиму виробникам фермерського обладнання. У кредит. Вони висилатимуть обладнання до Міннесоти, щойно зможуть його виготовити.
Продаватимуть його в той же спосіб — нелегально, у кредит. Але цієї осені їм заплатять, так само, як і мені. Благодійність, чорт забирай! Ми допомагаємо виробникам — та ще й яким наполегливим виробникам! Не якимось там паршивим паразитам-споживачам.
Ми видаємо позики, а не пожертви. Підтримуємо працю, а не потребу. Хай мені грець, якби я залишався осторонь і допустив, щоб вони зазнали краху, поки торговці блатом багатіють!
Перед його очима досі стояло те, що він
