Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Ні. Не одружився б.

— То чому ти зі мною одружився?

Джеймсові здалось, що його затягує в нурт. Він відчув часткове полегшення від того, що небезпека минула, але водночас бачив непоступливий натиск цієї небезпеки.

— Бо ти була дешева, безпорадна, безголова жебрачка, яка не мала жодного шансу дорівнятися до мене бодай у чомусь! Бо я думав, що ти мене любиш! Думав, ти знатимеш, що ти повинна мене любити!

— Такого, як ти є?

— Не насмілюючись знати, який я є! Без жодних причин! Не змушуючи мене вічно тестуватися, чи живу я відповідно до законів інтелекту, наче я вічно перебуваю на якомусь клятому параді!

— Ти любив мене, бо я була нічого не варта?

— А чого ти була варта, як думаєш?

— Ти любив мене, бо знайшов серед сміття?

— Що іще ти могла мені запропонувати? Але ти навіть не володіла достатньою смиренністю, щоб це оцінити. Я хотів бути великодушним, хотів подарувати тобі безпеку. А яка безпека у любові заради чеснот? Конкуренція — річ, завжди відчинена навстіж, все за законами джунглів: той, хто кращий від тебе, прийде і переможе. Але я хотів любити тебе за твої недоліки, за помилки і слабкості, за твою неосвіченість, грубість, вульгарність — і це було безпечно, ти не мала чого боятися, не мала чого ховати, ти могла бути собою, справжньою собою, смердючою, гріховною, потворною собою (адже кожен всередині є такою клоакою), ти могла отримувати мою любов і від тебе нічого не вимагалось би натомість!

— Ти хотів, щоб я приймала твою любов, як милостиню?

— А ти думала, що можеш її заслужити? Невже ти думала, що здатна заслужити можливість одружитися зі мною, мала жебрачко? Та я купував таких, як ти, за ціною однієї страви! Я хотів, щоб ти знала: кожним кроком, кожною ложкою з’їденого кав’яру ти завдячуєш мені; ти нічого не мала і сама була нічим, і ніколи не могла сподіватися дорівнятись до мене, заслужити мене, щоб мені відплатити!

— Я намагалась усе це заслужити.

— І яка мені була б з тебе користь?

— Ти не хотів, щоб я старалася?

— Ох, яка ж ти дурна!

— Ти не хотів, щоб я стала кращою? Не хотів, щоб я піднялась? Ти думав, що я прийшла зі сміття, і хотів, щоб я залишалась зіпсованою?

— Яка мені була б з тебе користь, якби ти все це заслужила, і я мусив би докладати зусиль, щоб утримувати тебе, а ти могла б торгуватися за краще місце, якби захотіла такого?

— Ти хотів, щоб це була милостиня… для нас обох і від нас обох? Ти хотів, щоб ми були жебраками, прикованими одне до одного ланцюгом?

— Так, клята євангелістко! Так, дурнувата шанувальнице героїв! Так!

— Ти вибрав мене тому, що я була нічого не варта?

— Так!

— Ти брешеш, Джиме.

У відповідь він тільки ошелешено на неї поглянув.

— Ті дівчата, яких ти купував за ціною однієї страви, були б дуже раді залишатися собою і ставати клоакою, вони приймали б від тебе милостиню і не намагались би звестись на ноги, але ти не одружився з жодною з них. Ти одружився зі мною, бо знав, що я не прийму життя в клоаці ні зовні, ні всередині себе, що я боротимусь за можливість звестись на ноги і продовжуватиму боротьбу. Хіба це не так?

— Так! — закричав він.

І тоді фари, світло яких засліплювало її дедалі дужче, наблизились упритул, досягли мети, і Шеріл закричала, опинившись в епіцентрі сліпучого вибуху, закричала від фізичного жаху, задкуючи від Джеймса.

— Що з тобою?! — вигукнув він, затремтівши, не наважуючись побачити в її очах те, що бачила вона сама.

Вона рухала руками, наче шукала чогось навпомацки або, навпаки, відганяла. Коли спромоглась відповісти, її слова не відображали суті, але то були єдині слова, які їй вдалось відшукати:

— Ти… ти убивця, який нищить заради вбивства.

Це було занадто близько до неназваного. Тремтячи з жаху, нездатний утамувати тремтіння, Джим невидюще гойднувся і дав їй ляпаса.

Вона перекотилася через крісло, вдарилась головою об підлогу, але за мить звела голову і невидющо на нього подивилася — без подиву, так, наче фізична реальність просто набувала очікуваної форми. З кутика її рота повільно стікала єдина грушоподібна краплина крові.

Він стояв нерухомо. Кілька секунд вони дивились одне на одного, не наважуючись поворухнутися.

Шеріл зробила це перша. Вона звелась на ноги — і побігла. Дівчина втікала з кімнати, втікала з помешкання, чула, як біжить коридором, відчиняє залізні двері, що ведуть до пожежної драбини, не дочекавшись сигналу ліфта.

Збігала сходами вниз, відчиняла двері на випадкових поверхах, пробігала плутаними переходами будівлі, потім знову неслася вниз, аж доки опинилась у вестибюлі й вискочила на вулицю.

За деякий час вона зрозуміла, що йде засміченим тротуаром темної околиці. Побачила перед собою електричну лампу, що світилась у печері входу в метро та освітлений білборд з рекламою крекерів на чорному даху пральні. Шеріл не пам’ятала, як тут опинилася. Її мозок діяв рваними сплесками, зовсім незв’язно.

Шеріл знала тільки те, що вона мусить утекти, але втеча неможлива.

Їй слід утекти від Джима, думала вона. «Куди?» — тут же запитувала себе, роззираючись таким поглядом, ніби заходилася благальним криком. Вона вхопилась би за роботу в крамниці найдешевших товарів або в пральні, чи в будь-якому з цих гнітючих магазинів, що вона їх проминала. Але ось вона працюватиме, думала Шеріл, і що тяжча буде її робота, то більше зла отримуватиме від людей навколо, не знатиме, коли від неї сподіваються правди, а коли — брехні, і що чистіша буде її чесність, то більшого обману зазнає вона від них. Шеріл доводилося бачити це раніше, їй доводилось цього зазнавати — в родині, у крамницях бідних районів, але вона думала, що це — прикрі винятки, випадкові вияви зла, яких треба уникнути і забути. Тепер вона знала, що винятками вони все ж не були, навпаки — то був кодекс, прийнятий усім світом, життєве вірування, неписане правило, знане кожним. Шеріл помічала його в очах людей, бачила у підступному, винуватому погляді, якого сама нездатна була зрозуміти. А в основі цього вірування, оточене тишею у підвалах міста, в підвалах людських душ, лежало й очікувало свого часу те, з чим неможливо жити.

«Чому ви так зі мною чините?» — безгучно