Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
А де були ті люди, що могли б говорити?
Вона не думала, в її мозку лише гуркотіли удари кулаків по металу. А потім раптом вона побачила саму себе — як розбиває до крові кісточки пальців об непорушну тумбу, — і це видовище змусило її здригнутися. Шеріл відсахнулася. Вона рушила далі, не помічаючи нічого навколо, почуваючись, ніби у лабіринті без виходу.
Виходу немає, розуміла вона у миті просвітлення. Це розуміння разом з луною її кроків, вбивалось у тротуар — немає виходу… порятунок неможливий… жодних сигналів… жодного способу, що допомагав би відрізнити руйнацію від безпеки, друга — від ворога… Як той собака, про якого їй доводилося чути, думала Шеріл. Чийсь собака в лабораторії. Собака, який отримував електричні сигнали, і не міг відрізнити задоволення від катування, його то били замість того, щоб погодувати, то годували замість того, щоб бити; йому більше не допомагали ні очі, ні вуха, він не мав більше на що опиратись, його свідомість стала безсилою в цьому рухомому, розмитому, безформному світі. Тому собака здався, відмовився від їжі, щоб більше не жити. Ні! — ось яким було єдине свідоме слово в її голові. Ні! Ні! Ні! Тільки не вашим шляхом, тільки не у вашому світі. Навіть якщо це «ні» — єдине, що від мене залишається!
В найтемнішу годину ночі на алеї серед причалів і складів її побачила соціальна працівниця. Це була жінка з сірим обличчям, у сірому пальті, що зливалось зі стінами. Вона побачила молоду дівчину в костюмі, надто вишуканому й дорогому як на цю околицю; дівчину без капелюшка, без сумочки, зі зламаним каблуком, скуйовдженим волоссям та синцем у кутику рота. Дівчину, яка плелась кудись наосліп, не відрізняючи тротуару від проїжджої частини. Вулиця, якою вона брела, була вузькою щілиною між кривуватими, порожніми стінами складів; крізь сирий туман, наповнений запахом гнилої води, пробивався промінь світла. Вулиця закінчувалася кам’яним парапетом, розташованим на самому краю чорної діри — неба і ріки, злитих воєдино.
Соціальна працівниця наблизилась і суворо запитала:
— У вас проблеми? — і замість відповіді побачила одне втомлене око (інше було сховане під пасмом волосся), і обличчя дикої істоти, яка забула вже звучання людського голосу, і тепер прислухалася до нього, як до віддаленої луни — з підозрою, та все ж з певною надією.
Соціальна працівниця взяла її за руку.
— Яка ганьба доводити себе до такого стану… Якби ви, дівчата з вищого світу, мали інші справи, крім того, щоб задовольняти свої бажання, шукаючи насолод, ви не швендяли б о цій порі п’яні, мов волоцюги. Якби ви припинили жити заради власного задоволення, припинили думати тільки про себе і знайшли якусь вищу…
І раптом дівчина закричала — і крик її відбивався від стін, мовби в камері тортур. Це був тваринний крик жаху. Вона вивільнила руку і відстрибнула назад, артикулюючи свій крик, перетворюючи його на слова:
— Ні! Ні! Тільки не ваш світ!
Потім вона побігла. Вона бігла, підштовхнута раптовим вибухом сили, бігла, немов тварина, яка рятує своє життя, неслась вулицею, що закінчувалась рікою. Не сповільнюючись, не зупиняючись, не вагаючись жодної миті, цілком усвідомлюючи, що робить це заради самозахисту, вона продовжувала мчати, аж поки шлях їй перегородив парапет. Не гаючись, дівчина перестрибнула його і полетіла в чорноту.
Розділ V
Сторож братові своєму
Вранці 2 вересня між двома телефонними стовпами на відрізку тихоокеанської гілки компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» обірвався мідний дріт.
Від опівночі кволо мжичило. Того, як зійшло сонце, видно не було, крізь нудотне небо сочилося сіре світло. Сяйливі дощові краплини, звисаючи з телефонних дротів, були єдиними спалахами, що виблискували на тлі крейдяних хмар, графітового океану та сталевих нафтових вишок, які рідкою щетиною оторочували віддалений пагорб. Ці дроти були зношені набагато більшою кількістю дощів і років, ніж та, на яку вони були розраховані. Один з них небезпечно провисав увесь ранок, перевантажений делікатними краплинами дощу. І ось остання крапля сформувалась на вигині дроту і зависла, мов кришталева намистина, накопичуючи в собі вагу попередніх. І намистина, і дріт зірвались одночасно й безгучно — наче сльози закрапали: дріт обірвався разом з падінням намистинки.
Працівники в місцевому відділенні «Таґґарт Трансконтиненталь» уникали дивитись одне на одного, коли було виявлено розрив телефонної лінії і їх про це повідомили. Вони давали пояснення, старанно уникаючи окреслювати проблему, ні про що конкретно не кажучи, але й не маючи змоги обдурити інших. Вони знали, що мідний дріт знайти сьогодні майже неможливо, що він став коштовним, як золото або честь. Знали, що місцевий комірник багато тижнів тому продав їхній запас дроту невідомим перекупникам, які прийшли вночі, хоч і вдень їх не можна було назвати бізнесменами. Тільки ці люди мали друзів у Сакраменто та Вашингтоні, тимчасом як комірник, недавно призначений на це місце, мав друга в Нью-Йорку на ім’я Каффі Мейґс, про якого один з чоловіків щось запитував. Працівникам відомо було, що людина, яка візьме на себе відповідальність за ремонт, розпочавши роботу, у процесі якої виявиться, що ремонт неможливий, накличе на себе відплату з боку невідомих ворогів; що колеги загадково мовчатимуть, не робитимуть жодних зізнань, щоб йому допомогти; що він не зможе нічого довести, тому спроба виконати власну роботу обернеться для нього її втратою. Ніхто не знав, що у ці дні було безпечно, а що — небезпечно. Винних не карали, карали тих, хто їх обвинувачував. Немов звірі, ці люди відчували, що єдиний захист у часи сумнівів і небезпеки — це бездіяльність. Тому вони були бездіяльні. Говорили про якнайдоречнішу процедуру подання звітів до відповідних представників влади та про відповідні дані, подані в цих звітах.
Один молодий майстер вийшов з будівлі штабу, вирушив до телефонної будки в аптеці й за власний кошт, ігноруючи те, що між ними пролягав цілий континент, а також кілька кордонів з відповідних працівників, зателефонував у Нью-Йорк до Даґні Таґґарт.
Дзвінок пролунав тоді, коли Даґні перебувала в офісі свого брата на нагальній нараді. Молодий залізничний майстер сповістив Даґні лише про те, що телефонну лінію ушкоджено, а дроту для її ремонту