Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Шеріл затремтіла і пішла швидше, але раптом попереду, в туманній далині побачила над дахами міста календар. Було вже далеко за північ, календар повідомляв, що сьогодні 6 серпня, та Шеріл здалося, ніби вона побачила напис «2 вересня», виписаний над містом кривавими літерами. Вона подумала, що якби працювала, якби боролась, якби зростала, то з кожним кроком уперед зазнавала б дедалі тяжчих ударів, аж поки, врешті-решт, незважаючи на те, чого досягнула — володіла б компанією з виробництва міді чи котеджем без застави, — 2 вересня її майно опинилось би в Джимових руках, а вона тільки спостерігала б, як воно тане, перетворюючись на платню за вечірки, під час яких Джим укладає угоди зі своїми друзями.
«Я не буду!» — закричала вона, розвернулась і побігла назад уздовж вулиці. Але протягом усього часу їй здавалося, що в чорному небі, просто з пари над пральнею, до неї шкіриться якась велетенська постать, проява без чітких обрисів. На її обличчях, що повсякчас змінювалися, незмінним залишався лише вишкір. Це було то Джимове лице, то лице священика з її дитинства, то соціальної працівниці з відділу персоналу в крамниці дешевих товарів. Вишкір промовляв до Шеріл: «Такі люди, як ти, назавжди залишаються чесними, такі люди, як ти, до кінця намагаються звестись, такі люди, як ти, вічно працюють, тож ми спокійні — вибору ти не маєш».
Шеріл бігла. Коли ж озирнулася знову, з’ясувала, що йде тихою вулицею, проминає скляні двері, за якими видніються застелені килимами та освітлені вестибюлі розкішних будинків. Шеріл усвідомила, що накульгує, і аж тоді побачила, що загубила каблук однієї з туфель — він відламався під час її нестямного бігу.
Раптово опинившись на широкому роздоріжжі, вона окинула зором височенні хмарочоси вдалині. Будівлі тихо розчинялись в імлі, з-за них легким подихом проступало неяскраве мерехтіння, схоже на прощальний усміх. Колись ці хмарочоси Шеріл сприйняла за обіцянку, тепер вона намагалась знайти серед млявого застою доказ існування іншого типу людини. Тепер вона знала, що ці будівлі — немов могильні плити, витончені обеліски, що возвеличуються над містом на згадку про людей, яких знищили за те, що вони їх звели; то було втілення застиглого безгучного крику, бо винагородою за їхнє створення стало мучеництво.
Десь в одній з цих примарних веж, думала Шеріл, живе Даґні. Однак Даґні — самотня жертва, яка бореться і програє боротьбу, її знищать, зрештою вона потоне в цьому тумані, як всі решта.
«Я не маю, куди податися», — подумала Шеріл і затнулась. «Але й не можу стояти, не рухаючись. Не можу ні працювати, ні байдикувати. Не можу ні здатись, ні боротись. Але ж це саме те, чого вони від мене хочуть, це саме той пункт, у якому вони прагнуть мене бачити — ні живою, ні мертвою, ні здатною мислити, ні божевільною. Просто куснем жому, який кричить від страху, якому можна надати будь-якої форми, оскільки власної він не має».
Вона пірнула в темряву за рогом, нажахано сіпаючись від вигляду кожної людської постаті. Ні, думала Шеріл, вони не погані, не всі люди погані… Вони лише жертви самих себе, але всі вони вірять у Джимову релігію, тому я не можу мати з ними справи, оскільки мені це відомо. Якщо я до них заговорю, вони спробують поводитися зі мною доброзичливо, однак я достеменно знаю, ЩО САМЕ вони вважають хорошим, і можу розгледіти в їхніх очах погляд смерті.
Тротуар звузився і перетворився на уривчасту смужку. На сходах напівзруйнованих будинків лежало сміття, висипане з контейнерів. Позаду запиленого мерехтіння бару Шеріл зауважила освітлену вивіску: «Клуб відпочинку для молодих жінок», що висіла над зачиненими дверима.
Вона знала про установи такого типу, як і про жінок, які ними керували; жінок, які стверджували, що їхня робота — допомагати стражденним.
Якби вона увійшла, міркувала Шеріл, проходячи повз це місце, якби встала перед ними і почала благати про допомогу, вони б запитали: «У чому ваш гріх? Алкоголь? Трава? Ви вагітна? Крадете у магазинах?»
А вона відповіла б: «У мене немає гріхів. Я невинна, але…»
«Вибачте. Нас не обходить біль невинних».
Шеріл знову побігла. Потім зупинилася і зрозуміла, що стоїть на розі довгої та широкої вулиці. Будівлі й хідники зливались із небом — дві лінії зелених вогнів висіли у просторі, простягались у нескінченну далечінь, наче сягаючи інших міст, океанів та чужих земель, охоплюючи кільцем усю Землю. Зелене світло навіювало спокій, лінії були схожі на гостинний, необмежений шлях, що запрошував у безпечну подорож. Далі вогні стали червоними, важко опустилися трохи нижче, перетворившись з чітких кіл на розмиті мазки, що застерігали про необмежену небезпеку. Шеріл стояла і спостерігала, як її проминали гігантські вантажівки, як їхні великі колеса витискали ще один шар лискучого покриття на витертому брукові вулиці.
Знову ввімкнулись зелені вогні, але Шеріл стояла і тремтіла, нездатна поворухнутись. Ось у який спосіб відбувається переміщення тіла, думала вона, але що вони зробили з переміщенням душі? Вони встановили сигнальні вогні у зворотному порядку, тому дорога безпечна тоді, коли горять червоні вогні зла, натомість коли спалахують зелені вогні доброчесності, що обіцяють вам право проходу, ви рушаєте вперед і опиняєтеся під колесами. Це перевернуте світло, думала Шеріл, охоплює весь світ, сягає кожного краю. Тому на світі так багато нещасних калік, які не знають, чим їх скалічило і чому, які щосили повзуть на роздовбаних обрубках крізь безпросвітні дні, отримуючи на свої запитання єдину відповідь: біль — суть існування, а дорожня поліція, підсміюючись, стверджує, що людина нездатна ходити за своєю природою.
Всі ці думки не були сформовані у слова, Шеріл просто не могла їх дібрати. Натомість знаходила тільки раптову лють, що змушувала її, охоплену нікчемним жахом, лупити кулаками по залізній тумбі з дорожніми вогнями, гатити по порожній трубі, з якої долинало хрипке, іржаве пирхання непохитного механізму, що продовжував торохтіти.
Вона не могла розбити цих тумб кулаками, не могла розгромити їх одну по одній уздовж усієї вулиці, що зникала з поля зору вдалині; так само, як не могла вибити вірування з душ тих людей, яких зустрічала. Вона більше не могла мати справи з людьми, не могла ходити їхніми стежками, бо що вона могла їм сказати — жінка, яка не знала слів, щоб назвати
