Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Серед тисяч працівників д’Анконії поліції не вдалось виявити нікого, хто би бодай щось знав про те, яким чином було вигадано, організовано та здійснено цю жахливу змову. Але всі, хто обіймав у компанії д’Анконії вирішальні посади, давно вже не тут. Найуспішніші керівники, мінерологи, інженери зникли — всі ті, на кого Народна Республіка розраховувала, сподіваючись, що вони допоможуть пом’якшити процес реорганізації. Найталановитіші (точніше: найегоїстичніші) з цих людей просто зникли. Повідомлення від різних банків свідчать про те, що ніде більше не залишилося рахунків д’Анконії. Гроші було витрачено до останнього пенні.
Пані та панове, статків д’Анконії, найбільшого багатства на світі, легендарних статків багатьох століть більше не існує.
Замість золотого світанку нової ери Народні Республіки Чилі та Аргентини отримали купу сміття та орди безробітних.
Не вдалося з’ясувати місця перебування самого сеньйора Франциско д’Анконії. Він зник, не залишивши по собі абсолютно нічого, навіть повідомлення чи прощальних слів.
…Дякую тобі, мій дорогий, дякую від імені останніх серед нас, навіть якщо ти цього не почуєш, навіть якщо не хочеш цього чути…
Це було навіть не речення, а радше мовчазна емоція, проказана подумки молитва, адресована розсміяному обличчю хлопця, якого вона знала в шістнадцять років.
І раптом Даґні усвідомила, що припадає до радіо, наче його ледь відчутний електричний ритм досі міг поєднати її з єдиною живою силою на цій землі, з тією силою, яку цей прилад передавав протягом кількох коротких митей, і тепер ця сила наповнювала кімнату, в якій усе решта було мертве.
Наче помітивши на віддалі уламки після вибуху, Даґні зауважила, що Джим чи то стогне, чи гарчить, чи кричить; його плечі тремтіли, він зігнувся над телефоном і верещав спотвореним голосом:
— Але ж, Родріґо, ти ж казав, що все в безпеці! Родріґо! О Господи! Ти хоч уявляєш, як глибоко я в цьому загруз?
Тоді на його столі задеренчав інший телефон, і Джим заходився огризатися в іншу слухавку, хоча досі стискав у руці першу:
— Заткни пельку, Оррене! І що ти зробиш? А мені що до того, чорт тебе забирай!
Офіс заповнився людьми, дзвеніли телефони, і Джим, то благаючи, то проклинаючи, горлав у слухавку:
— З’єднайте з Сантьяґо! Нехай у Вашингтоні мене з’єднають із Сантьяґо!
Віддалено, на периферії свідомості, Даґні могла зрозуміти, в яку гру грають — і програють — люди з різних кінців телефонного дроту. Вони здавалися такими далекими, наче крихітні коми, що звиваються на білому полі під лінзою мікроскопа. Даґні міркувала, як вони взагалі могли сподіватись на те, що їх сприйматимуть всерйоз, поки на цьому світі існував Франциско д’Анконія.
На кожному обличчі, які бачила протягом того дня, які проминала в темряві вулиць увечері, Даґні помічала відблиск вибуху. Якщо Франциско прагнув влаштувати достойне поховальне багаття на честь «Міді д’Анконій», то йому це вдалося, думала Даґні. Воно палало тут, на вулицях Нью-Йорка, єдиного міста на світі, досі здатного зрозуміти; палало в обличчях людей, у їхньому шепотінні, що потріскувало, наче крихітні язички полум’я. Ці обличчя були освітлені виглядом, урочистим і шаленим водночас, відтінки різних емоцій мінились і танцювали, схожі на відображення віддаленого вогню. Деякі були налякані, деякі — злі, більшість — неспокійні, непевні, сповнені очікування, але всі вони визнавали, що сьогоднішня подія — набагато важливіша за звичайний факт індустріальної катастрофи, розуміли її значення, хоч і не озвучували його; й усміхалися — хто радісно, хто виклично, хто з гіркотою жертви, яка от-от загине, але знає, що за неї помстилися.
Зустрівшись під час вечері з Генком Ріарденом, Даґні побачила те саме і на його обличчі. Коли його висока, впевнена постать наближалася до неї (то була єдина постать у цьому вишуканому, багато оздобленому ресторані, яка мала тут органічний вигляд), Даґні зауважила, що крізь стриманість його рис от-от проб’ється нетерпіння, міна хлопчиська, досі відкритого до магії неочікуваного. Він не говорив про сьогоднішню подію, але Даґні знала, що це єдине, про що він зараз думає.
Вони зустрічалися щоразу, коли Генк приїздив до міста, і проводили разом короткі вечори — минуле досі жило поміж них мовчазним визнанням, натомість ні в їхній праці, ні у спільній боротьбі не було майбутнього. Натомість обоє знали, що вони — спільники, що підтримують одне одного самим фактом свого існування.
Він не хотів говорити про сьогоднішню подію, не хотів говорити про Франциско, та коли вони сіли за стіл, Даґні зауважила стримувану усмішку, яка вряди-годи проступала в ямках його щік. Даґні відразу зрозуміла, кого Генк має на думці, коли він раптово промовив (а голос його при цьому пом’якшився й обважнів від захоплення):
— Він таки дотримався присяги, правда?
— Присяги? — вражено запитала вона, думаючи про напис на храмі в Атлантиді.
— Він сказав мені: «Присягаюсь жінкою, яку кохаю, що я — ваш друг». І це виявилось правдою.
— Так, він друг.
Генк похитав головою.
— Я не маю права навіть думати про нього. Не маю права приймати те, що він здійснив на мій захист. І все ж…
Він замовк.
— Але так воно і було, Генку. Він здійснив це на захист усіх нас, а найдужче — на твій захист.
Він відвернувся і поглянув на місто. Вони з Даґні сиділи перед скляною стіною, що слугувала невидимим захистом перед безкрайнім простором вулиць внизу — на висоті шістдесяти поверхів. Місто здавалося неприродно віддаленим і наче сплюснутим до найнижчих поверхів. На віддалі кількох кварталів з темряви виринала вежа, календар висів на рівні їхніх облич — чималий, тривожний чотирикутник, велетенський екран, страхітливо близький і великий, наповнений мертвотним блідим сяйвом, що пробивалося крізь прозору плівку, з написом: 2 вересня.
— «Сталь Ріардена» працює зараз на повну потужність, — недбало мовив Генк. — З моїх заводів зняли квоти на виробництво — на наступних п’ять хвилин, мабуть. Не знаю, скільки своїх власних правил вони скасували, не думаю, що вони
