Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Люди не хотіли зрозуміти, що всі події є наслідком того, чого вони самі прагнули; не хотіли побачити, що вони здатні прагнути, але не здатні імітувати, — тому й отримали буквальне здійснення власних бажань, аж до останньої закривавленої коми.

Про що вони думали тепер — чемпіони потреби, пожадачі жалю? На що вони розраховували? Ті, що колись посміхалися манірно: «Я не хочу знищувати багатих, я просто хочу взяти трохи з їхнього надмірного багатства, щоб допомогти бідним, всього лише трохи, вони навіть цього не помітять!» — зовсім скоро уже гиркали: «Нічого цим магнатам не станеться, якщо їх трохи почавити, вони достатньо заграбастали, щоб їм вистачило ще на три покоління». І ось уже лунає крик: «Чому люди повинні страждати, коли бізнесмени мають запаси, що дають їм можливість протривати цілий рік?» Або ось іще: «Чому ми повинні вмирати з голоду, коли в декого є можливість ще цілий тиждень харчуватися?»

«На що всі вони розраховували?» — дивувалась Даґні.

— Ти повинна щось вдіяти! — закричав Джеймс Таґґарт.

Вона обернулась до нього.

— Я?

— Це твоя робота, твоя галузь, твій обов’язок!

— Який саме?

— Діяти. Робити.

— Робити — що?

— А мені звідки знати? Це ж твій особливий талант. Ти людина дії.

Вона поглянула на брата: його твердження було таке проникливе і недоречне. Даґні звелась на ноги.

— Це все, Джиме?

— Ні! Ні! Я хочу обговорити!

— Давай.

— Але ж ти нічого не сказала!

— Ти теж нічого не сказав.

— Але ж… Я хочу сказати, що нам слід залагодити певні практичні проблеми, які… Наприклад, що там сталось із нашим останнім розподілом нових рейок, адже вони зникли зі складу в Піттсбурзі?

— Їх украв і продав Каффі Мейґс.

— Ти можеш це довести? — агресивно відрізав він.

— Хіба твої друзі залишають якісь засоби, методи, правила або чинники, на підставі яких можна було б зібрати докази?

— То й не говори на цю тему, що за теоретизування, слід опиратися на факти! Нам слід опиратися на факти, оскільки вони сьогодні… Я хочу сказати, що ми повинні бути реалістами, вигадувати якісь практичні способи, щоб захищати наше постачання, незважаючи на обставини, а не припускати речі, яких не можемо довести…

Даґні засміялась. Ось якої форми набрала ця безформність, думала вона, адже таким методом послуговувалась його свідомість: він хотів, щоб сестра захистила його від Каффі Мейґса, не засвідчуючи Мейґсового існування, хотів подолати його, не визнавши реальності загрози, перемогти, не потривоживши Мейґсової гри.

— Якого біса тобі так смішно? — розлючено запитав він.

— Сам знаєш.

— Не розумію, що з тобою таке! Я не знаю, що сталося з тобою за останні два місяці… відколи ти повернулась. Ти припинила співпрацювати!

— Ну що ти, Джиме, я жодного разу не посперечалась із тобою протягом останніх двох місяців.

— Я саме про це й кажу! — він затнувся, але недостатньо швидко для того, щоб не зауважити її усмішки. — Я хотів порадитись із тобою, хотів довідатися, що ти думаєш про ситуацію…

— Ти це знаєш.

— Але ж ти й слова не сказала!

— Усе, що я мала сказати, я сказала ще три роки тому. Я сказала тобі, куди тебе приведе шлях, яким ти йдеш. Так і сталося.

— Ну, знову ти починаєш! Яка користь із твого теоретизування? Ми тут, ми не повернулися на три роки назад. Нам слід вирішити, що робити зараз, а не в минулому. Може, все склалось би інакше, якби ми до тебе дослухалися, може, але правда в тому, що ми цього не зробили, — тому нам слід зважати на факти. Ми повинні сприймати реальність такою, яка вона є сьогодні!

— Ну то сприймай!

— Перепрошую?

— Сприймай свою реальність. Я просто виконуватиму твої накази.

— Це нечесно! Я прошу твоєї поради…

— Ти просиш запевнення, Джиме. І ти його не отримаєш.

— Що?

— Я не збираюся сперечатись з тобою, щоб допомогти прикидатися, начебто реальність, про яку ти кажеш, — не те, чим вона є насправді, начебто досі існує спосіб усе налагодити і врятувати твій карк. Немає такого способу.

— Що ж… — не сталося жодного вибуху, не чулось люті — пролунав слабкий і невпевнений голос чоловіка, який перебуває на межі відречення. — Що ж… чого ти від мене хотіла б?

— Щоб ти здався, — він поглянув, не розуміючи, про що вона. — Щоб здався ти, щоб здались твої вашингтонські друзі, всі ці мародери й махінатори, щоб ви відмовилися від своєї канібальської філософії. Відмовтесь від неї і зійдіть зі шляху, дозвольте нам, тим, хто здатен, розгрібати ці руїни.

— Ні! — вибух стався аж тепер. Це був крик людини, яка радше помре, ніж зрадить свою ідею, і лунав цей крик з уст чоловіка, який усе життя уникав того факту, що ідеї таки існують, поводячись із безпринципністю злочинця. Даґні замислилась над походженням відданості ідеї про заперечення ідей.

— Ні! — закричав він трохи тихше, хрипкіше, стриманіше, переходячи від інтонації фанатика до інтонації владного начальника.

— Це неможливо! Навіть мови бути не може!

— Хто це сказав?

— Яка різниця! Так є! Чому ти завжди думаєш непрактично? Чому не приймеш реальність такою, яка вона є, і не почнеш у ній діяти? Ти реалістка, ти людина дії, людина руху, творець, ти — Нат Таґґарт, ти — особа, здатна досягнути будь-якої поставленої мети! Ти можеш зараз нас урятувати, можеш знайти вихід, все налагодити — варто лише тобі захотіти!

Даґні розреготалась.

Ось і остаточна мета всіх тих млявих академічних теревенів, подумала вона, які бізнесмени роками ігнорували, мета всіх недбалих окреслень, незугарних узагальнень, водянистих абстракцій; усі заклики підкоритись об’єктивній реальності — лише синонім заклику до покори державі, натяк, що не існує різниці між законом природи і директивою бюрократів, що голодна людина — не вільна, що людина повинна звільнитися від тиранії їжі, прихистку й одягу, що мусить настати день, коли реаліст Нат Таґґарт сприйматиме бажання Каффі Мейґса як закон природи, беззастережний та абсолютний, наче сталь, колії та гравітація, що факт прийняття Мейґса перетворює світ на об’єктивну, незмінну реальність, — тому слід просто продовжувати творити достаток для цього світу. Такою була мета всіх бібліотечних й університетських