Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Дякую вам, — ось і вся її відповідь.

До надзвичайної течки, що зберігалась в її офісі, записували дані про всі найпотрібніші матеріали, що були доступні у кожному відділенні «Таґґарт Трансконтиненталь».

У цій течці з’являлися тільки записи про нестачу — ніби то була течка збанкрутілого підприємства. Натомість рідкісні випадки нових поставок скидалися на лихе підсміювання мучителя, який кидає жалюгідні крихти на континент, де люди гинуть з голоду. Даґні проглянула течку, згорнула її, зітхнула і сказала:

— Монтана, Едді. Телефонуй на монтанську лінію, щоб вони переправили половину своїх запасів дроту до Каліфорнії. Монтана ще якийсь тиждень зможе прожити без нього.

І коли Едді Віллерс відкрив рота, щоб запротестувати, вона додала:

— Нафта, Едді. Каліфорнія — це один з останніх виробників нафти в країні. Ми не можемо втратити тихоокеанську лінію.

Після цих слів Даґні повернулася на нараду до офісу свого брата.

— Мідний дріт? — запитав Джеймс Таґґарт, поглянувши на Даґні дивним поглядом, який перевів з обличчя сестри на місто за вікном. — Уже зовсім скоро у нас не буде проблем з міддю.

— Чому це? — запитала вона, але Джеймс не відповів. За вікном не було нічого особливого, щоб аж так вдивлятися, — лише чисте небо сонячної днини, спокійне світло раннього пообіддя, що спадало на дахи, і сторінка календаря, яка повідомляла про 2 вересня.

Даґні не розуміла, чому він так наполягав на тому, щоб провести нараду в своєму власному офісі, чому наполягав на розмові віч-на-віч, чого зазвичай уникав, чому постійно зиркав на свого годинника.

— Мені здається, що все йде якось не так, — сказав він. — Із цим треба щось робити. Очевидні порушення, плутанина, що тяжіє до нескоординованої, незбалансованої політики. Я про те, що існує велетенська загальнодержавна потреба в транспортуванні, а ми при цьому втрачаємо гроші. Мені здається…

Даґні не відривала погляду від успадкованої мапи «Таґґарт Трансконтиненталь» на стіні його офісу, на якій через увесь континент, забарвлений жовтим кольором, пролягали звивисті червоні артерії. Був час, коли залізницю називали кровоносною системою всієї держави, коли течія поїздів скидалася на живий колообіг крові, що приносив зростання та багатство кожній ділянці диких територій, якими пролягав. Навіть зараз вона була схожа на потік крові, — але на потік односторонній, на кров, що витікає з рани, позбавляючи тіло останніх сил, останніх крапель життя. Даґні байдужо подумала, що то був односторонній, споживацький рух.

Наприклад, потяг номер сто дев’яносто три, пригадала Даґні. Півтора місяці тому цей потяг відіслали з вантажем сталі не до Фольктона в Небрасці, де розташована компанія «Верстати Спенсера», найкращий концерн, що виробляв верстати і досі ще існував, хоча й простоював упродовж останніх двох тижнів, чекаючи на вантаж, — а до Сенд-Кріка в Іллінойсі, де вже понад рік з останніх сил борсалась у боргах компанія «Об’єднані підприємства з виготовлення верстатів», випускаючи ненадійні товари у непередбачувані моменти. Сталь було наказово спрямовано туди, бо ж «Верстати Спенсера» — багатий концерн, який може зачекати, натомість «Об’єднані підприємства з виготовлення верстатів» — банкрути, але їхнього краху не можна допустити, бо ця компанія — єдине джерело виживання для спільноти Сенд-Кріка в Іллінойсі. «Верстати Спенсера» закрили місяць тому. «Об’єднані підприємства» закрили через два тижні.

Населення Сенд-Кріка в Іллінойсі потрапило до державного списку допомоги для безробітних, але для них не знайшлося жодної їжі в порожніх зерносховищах держави, тож у фермерів Небраски наказом Ради специфікації було відібрано насіння для посівної, і потяг номер сто дев’яносто чотири повіз урожай, що не відбувся (разом з майбутніми жителями Небраски), до населення Іллінойсу.

— У цей просвітлений час, — сказав у радіопрограмі Юджин Лоусон, — ми нарешті усвідомили, що кожен з нас є наглядачем братів своїх.

— У такий ненадійний і надзвичайний період, як теперішній, — говорив Джеймс Таґґарт, розглядаючи мапу, — небезпечно виявляти, що нам доводиться пропускати дні видачі зарплати і накопичувати в певних відділеннях заборгованості — тимчасово, звісно, та все ж…

Даґні засміялась.

— Залізничний план специфікації не спрацьовує, еге ж, Джиме?

— Перепрошую?

— Ти ж повинен отримати наприкінці року чималий шмат з податків «Південно-атлантичної залізниці» з загального фонду — тільки ж не залишиться уже жодних надходжень, які взагалі до цього фонду надійдуть, чи не так?

— Це неправда! Річ лише в тім, що банкіри саботують план. Ці покидьки, які раніше давали нам позики, не потребуючи жодного страхування, крім факту існування самої залізниці, сьогодні відмовляються надати мені кілька жалюгідних сотень тисяч на короткий термін, просто щоб подбати про платіжні відомості, хоча я можу запропонувати їм на знак страхування моєї позики всі залізниці в країні!

Даґні знову засміялася.

— Але ж ми нічого не могли вдіяти! — закричав Джим. — Те, що деякі люди відмовляються нести на собі справедливу частку загального тягаря — не наша провина!

— Джиме, це все, що ти хотів мені сказати? Якщо так, то я вже піду. Мені треба працювати.

Він знову глипнув на годинника.

— Ні, ні, це ще не все! Необхідно, щоб ми обговорили ситуацію і дійшли певних рішень, які…

Даґні байдужо вислуховувала новий потік загальних тверджень, не розуміючи його мотивації. Він тягнув час — і все ж не зовсім. Даґні відчувала, що Джим затримував її тут з певною метою, але також і заради самого факту її присутності.

З моменту загибелі Шеріл Даґні почала зауважувати в Джимові якусь нову особливість.

Увечері того дня, коли тіло Шеріл знайшли і повідомлення про її самогубство з’явилось у газетах, підкріплене словами соціальними працівниці, яка стала свідком трагедії, Джеймс увірвався до її помешкання без жодного попередження. Газети назвали смерть Шеріл «непоясненним самогубством», нездатні визначити мотив її вчинку.

— Це не моя провина! — закричав він, наче вона була єдиним суддею, якого йому слід було вмилостивити. — Мене не можна обвинувачувати! Мене не можна обвинувачувати!

Нажаханий, він увесь тремтів, і все ж вона впіймала кілька його пильних поглядів: у них був незбагненний натяк на тріумф.

— Забирайся звідсіля, Джиме, — оце й усе, що відповіла йому Даґні.

Він більше ніколи й словом не обмовився про Шеріл, натомість почав приходити до неї в офіс частіше, ніж досі. Зупиняв її в коридорах заради безсенсових розмов — і всі ці моменти перетворилися на незрозуміле відчуття: так, наче припадаючи до неї в пошуках підтримки та захисту перед якимось безіменним жахом, він обіймає