Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Ростислав перекладав баскакові те, що говорив Кмита, а той лише скоса поглядав на бродника, ніби й не про нього йшла річ, й віддано, з готовністю вірно служити, заглядав у вічі Ахметові, який крізь щілини між повіками сторожко пазив за боярином, наслуховуючи, де в його словах справжня покора, а де хитрощі — був він і до підступності готовий, чей від цього народу щирості марно сподіватися. Однак баскака щораз то більше зацікавлювала й водночас насторожувала бояринова мова.

— Високодостойний еміре, — говорив Кмита, — ти, немов дзеркало, відбиваєш волю богоподібного хана Ногая і його могутністю управляєш Руським краєм — влада твоя безмежна. Проте не кожен підданий так думає, а що він мислить чи замислює, може достеменно відати не повелитель, а васал, який добре знає не лише мову рабів, а теж їхні звички, добрі й лихі наміри. Хан Ногай і ти маєте такого вірного слугу в нашому краю: це родовитий нащадок руських князів Ростислав Михайлович, який не раз засвідчував свою слухняність Золотій Орді. То хай би милостивий і достойний емір Ахмет ще раз оголосив Ростислава князем галицького улуса і сповістив про це підданому люду ханською грамотою… А стане князь твоєю правою рукою, еміре, твоїм троєперстієм, що натягує тятиву лука: ти лише надумаєш випустити стрілу, а він уже знатиме, куди маєш цілитися. Й тоді піддані охотніше понесуть щедрі дари ханові…

Баскак уважно слухав боярина, та при останніх його словах наче терпець йому урвався:

— То як це ти собі мислиш, рабе, ми ще й ласки маємо у вас запобігати?

Він це сказав уголос, а по хвилині широко, як тільки міг, роздер повіки й додав, спопеляючи Кмиту лютим поглядом:

— Ми не за тим прийшли до вас, щоб узяти, що нам дасте, а для того, щоб у вас зосталося стільки, скільки ми залишимо!

Баскак засовався на войлоку, підібгав під себе ноги і, зручно вмостившись, заговорив, погрозливо підвівши вгору вказівного пальця:

— Ви хочете мати свого князя? Що ж, ханові не важко таку ласку вам учинити. Навіть двох чи трьох, у вашому краю владострастними хоч гать гати: кожен десятий ладен надіти на голову княжий вінець. А нам не жаль… Адже всі ви будете сяк чи так іграшками в руках сонцеликого правителя. Ви ж не втямили одного: татарська орда прийшла до вас навічно. А те, що ми затрималися в передгір'ї Карпат, — то лише мить у нашому світовому поході. Сила орди в тому, що вона постійно самооновлюється. Загинув Телебуга — став удвоє дужчий за нього Ногай. Забере до себе Аллах Ногая — два нові хани стануть на його місце. Орда ж невпинно подвоюється за рахунок завойованих народів. Ви теж татарськими людьми колись станете… — баскак замислився, побожно звівши до неба очі. — Доля полюбила нас й віддала навічно весь світ у наше володіння… Минуть віки, й нова орда з'явиться — як не в кожухах вовною навиворіть, то в суконних свитах і з іншою, нині ще не відомою зброєю увійде вона в краї, в які нам не вдалося увійти, й допаде вона, допаде до останнього моря! Ви ніколи не будете вільні — кожне нове ординське утворення буде сильнішим і для вас жорстокішим… Ваш темний люд увірував нині в силу Чудотворної ікони й ринув до церков молитися, а новітня орда ті ваші церкви поруйнує, грецьким вогнем спалить, у стійла для худоби перемінить. Ніщо й ніколи не врятує вас від орди! То навіщо вам нині князь, коли завтра про такий титул забудуть ваші нащадки: зігнуть вони свої шиї в ярмі й наввипередки славитимуть новітніх ординських правителів! На цьому баскак обірвав свою мову й, блимнувши на Ростислава більмами, що викотилися з–під повік, нахилився до нього, обдав його зловонним запахом прокислого кумису й спитав:

— Ти хочеш стати галицьким князем? Гаразд, ми Льва Даниловича схопимо, переламаємо йому хребет, і він з лева в паршиве кошеня переміниться, тебе ж впустимо у львівський Нижній Замок — владарюй! Тобі лише аби крихту влади запосягнути: тут чи в Мачві, або ж навіть серед сибірських дикунів! Але як заплатиш за корону? Нам нині твоя плата ще конче потрібна: зроби так, щоб твій народ відрікся від церкви, цього ми самі домогтися не в силі. Усіх не перевишаєш, голови всім не постинаєш, хребти не переламаєш, народ доти залишиться для нас і для тебе небезпечним, поки молиться до незримої Чудотворної ікони. Як ти відбереш у них ту віру, яким напоєм витруїш її?

Відхилившись від Ахмета, щоб не вдихати в себе запаху кумису, Ростислав ураз ніби отямився від зливи Ахметових погроз і вигукнув:

— Я знаю, як це зробити! Тільки запевни, що хан Ногай найменує мене князем… Ми споїмо народ завороженим шаманами кумисом, як це зробили ви з болохівським людом на Пониззі!

…Боярин Кмита розповідав ігуменові все по правді й невинно заглядав йому у вічі — мовляв, хотів лише добро вчинити: треба ж якось заглагоїти баскака, який що не день, то більше звіріє, й мовлять очевидці — четвертує страчених і для постраху розвішує шматки людських тіл на палях при дорогах. А хіба ченцям і самому ігуменові не загрожують татарські розправи?

Ігумен Миколай з тяжким докором дивився на боярина й відчував, що не все ще сказав Кмита. Спитав вимогливо, чекаючи правдивої відповіді:

— З яким наміром ти сюди закрадався, яко тать? Й певне, не перший раз… Навіщо здалися тобі мої записи?

Відказав Кмита, блукаючи поглядом по долівці:

— Ростислав звелів мені відчитувати твій манускрипт й доповідати йому, що в ньому написано. А навіщо це йому, знає лише він…

— Я цього й сподівався: не кожна людина може втриматися від поганих вчинків, але кожний негідник боїться злої слави… Й просив тебе Ростислав викрасти мій патерик?

— Такого мені не наказував…