Місячний камінь - Вилки Коллінз

очей, прикривши своїми двома дорогоцінними книжками. В їдальні я побачила улюблену канарейку тітоньки, яка співала у клітці. Тітонька мала звичку завжди годувати цю пташку з власних рук. На столі, що стояв під кліткою, було розсипане насіння. Я поклала книжку в насіння. У вітальні мені трапилась щасливіша нагода спорожнити свій мішок. На фортепіано лежали улюблені музичні п'єси тітоньки. Я засунула дві книжки між ноти. Ще одну книжку поклала в дальній вітальні під незакінченою вишивкою: я знала, що це робота леді Веріндер. Третя маленька кімната була коло дальньої вітальні, відділена від неї портьєрами, а не дверима. На каміні лежало просте стародавнє віяло тітоньки. Я розкрила дев'яту книжку на одному дуже корисному місці, а віяло поклала замість закладки. Тут виникло питання, чи не пробратись мені ще вище, в спальню, — ризикуючи, певна річ, зазнати образ, якщо особа в чепчику зі стрічками перебуває в цей час на верхньому поверсі й побачить мене. А втім — боже мій! — що з того? Невже бідній християнці варто боятись образ? Я пішла наверх, приготувавшися стерпіти все. Скрізь було тихо і порожньо, здається, був час, коли служниці пили чай. Ось переді мною кімната тітоньки. На стіні навпроти ліжка висів мініатюрний портрет мого покійного дорогого дядечка, сера Джона. Здавалось, він посміхнувся до мене, здавалось, він говорив: «Друзілло, поклади сюди книгу». Обабіч тітчиного ліжка стояли столики. У неї було безсоння, і вночі вона хотіла, чи думала, що хоче, мати деякі речі. Я поклала одну книжку біля коробки сірників — з одного боку і ще одну книжечку під коробку з шоколадними цукерками — з другого. Якщо їй потрібний буде вогонь, чи вона захоче цукерку, дорогоцінна книжка потрапить їй на очі або буде зачеплена рукою і в кожному випадку говоритиме з мовчазним красномовством: «Прочитай мене, будь ласка, прочитай!»

Але на дні мого мішка була ще одна книжка й залишалась необстеженою ще одна кімната — ванна, відразу ж за спальнею. Я заглянула туди, і священний внутрішній голос, який ніколи не підводив мене, шепнув мені: «Ти поклала книжки скрізь, Друзілло, поклади тепер і у ванній, і справа твоя буде зроблена». Я помітила халат, кинутий на стілець. У ньому була кишеня, і туди я всунула останню книгу.

Чи можна висловити простими словами втіху від виконаного обов'язку, відчуття якої охопило мене, коли я вишмигнула з будинку, ніким не помічена, і опинилась на вулиці з порожнім мішком у руках? О мої мирські друзі, вам, що захоплюєтесь ілюзією розваг у грішному лабіринті непутящого життя, як легко бути щасливим, якщо тільки ви бажаєте бути добрими!

Коли цієї ночі я складала свої речі, коли відновлювала в пам'яті справжнє багатство, яке я розсіяла щедрою рукою з верху до низу в будинку моєї багатої тітоньки, — я заявляю, що відчула себе вільною від усіх турбот, ніби я знову стала дитиною. На серці в мене було так легко, що я проспівала строфу вечірньої молитви. На серці в мене було так легко, що я заснула, не проспівавши другої строфи. Зовсім так, ніби я знову дитина! Точнісінько так, ніби я знову дитина!

Так минула ця блаженна ніч. Коли я прокинулась наступного ранку, якою молодою відчула я себе! Я могла б додати, якою молодою здавалась я, коли б я була здатна розповідати про своє тлінне тіло. Але я не здатна і не додам нічого.

Перед сніданком — не заради людських потреб, а за ради побачення з моєю милою тітонькою я вдягнула капелюшок, щоб відправитись на Монтег'ю-сквер. Тільки-но я приготувалася йти, як служниця квартири, де я тоді жила, заглянула в двері і сказала:

— Слуга від леді Веріндер до міс Клак.

Під час свого перебування в Лондоні я займала нижній поверх. Вітальня моя була невеличка, дуже низька і дуже бідно вмебльована, але така чистенька! Я виглянула в коридор подивитись, хто з прислуги леді Веріндер прийшов по мене. Це був молодий лакей Самюель — ввічливий, червонощокий мужчина з вельми люб'язними манерами. Я завжди відчувала духовний інтерес до Самюеля і бажання сказати йому кілька повчальних слів. Цього разу я запросила його до вітальні. Він зайшов з великим пакунком у руках і поклав його на стіл з таким виглядом, наче боявся цього пакунка.

— Моя пані кланяється вам, міс, і каже, що ви знайдете тут листа.

Виконавши доручення, рум'яний молодий лакей здивував мене тим, що хотів, здавалося, відразу ж утекти.

Я затримала його, щоб задати йому ласкавим тоном кілька запитань. Чи зможу я побачити тітоньку, якщо завітаю на Монтег'ю-сквер? Ні, вона поїхала покататись. Міс Речел поїхала з нею, і містер Еблуайт сів з ними в коляску. Знаючи, як сильно милий містер Годфрі занедбав свої благодійні заняття, я вважала дивним, що він поїхав кататись, наче йому нема чого робити. Затримавши Самюеля вже в дверях, я звернулась до нього ще з кількома ласкавими запитаннями. Міс Речел їде сьогодні на бал, а містер Еблуайт домовився прибути на вечірню каву і поїхати разом з нею. На завтра оголошено ранковий концерт, і Самюель мав наказ взяти кілька квитків, зокрема, для містера Еблуайта.

— Боюсь, що всі квитки буде продано, — сказав цей невинний юнак, — якщо я відразу ж не побіжу по них.

Він промовив ці слова й помчав, а я знову лишилась одна з тривожними думками, які полонили мою голову.

Цього вечора в нас мало відбутись термінове засідання «Материнського опікунського комітету по перешиттю батьківських штанів на дитячі», скликане спеціально для того, щоб дістати пораду й допомогу від містера Годфрі. І, замість того щоб підтримати комітет, завалений горою штанів, які зовсім придушили нашу невелику громаду, він домовився пити каву на Монтег'ю-сквері, а після цього їхати на бал! На завтрашній день було призначено урочисті збори «Британського жіночого товариства нагляду за недільними залицяльниками до служниць». Замість того щоб з'явитись на ці збори й бути душею цього товариства, яке ледве бореться за своє існування, він дав слово суєтним