Місячний камінь - Вилки Коллінз

Однак повернімось до історії сьогоднішнього дня. Залишившись одна в кімнаті, я, цілком природно, звернула увагу на пакунок, що викликав, либонь, якийсь дивний переляк у рум'яного молодого лакея. Чи не надіслала мені тітонька спадщини, яку обіцяла, і чи не будуть це зношений одяг, потерті срібні ложки та інші речі, котрі давно вийшли з моди, або ще щось подібне? Підготувавшись покірно прийняти все і не гніватись ні на що, я розкрила пакунок — і що я побачила? Мені було повернуто за наказом лікаря дванадцять дорогоцінних видань! Як же міг не тремтіти юний Самюель, коли він приніс пакунок до мене в кімнату? Як йому було не тікати, коли він виконав таке мерзенне доручення! Що ж до листа тітоньки, то вона, бідолашна, лагідно повідомляла, що не сміє не слухати свого лікаря.

Що ж тепер робити? З моїм вихованням і моїми принципами у мене не лишалось ні найменшого сумніву з цього приводу. Керуючись своєю совістю і подвизаючись на користь ближнього свого, справжня християнка ніколи не занепадає духом. Ні громадський вплив, ні вплив окремих осіб не викликають у нас ні найменшого враження, коли ми вже взялися за виконання своєї місії.

Наслідком місії може бути оподаткування; наслідком місії можуть бути заколоти; наслідком місії можуть бути війни, — ми продовжуємо свою роботу незалежно від будь-яких людських поглядів, що рухають світ. Ми вищі від розмірковувань; ми вищі від глузувань; ми не дивимось чужими очима; ми не слухаємо чужими вухами; в наших грудях б'ються власні серця. Славна, чудова перевага! І як можна заслужити це? О мої друзі, не поспішайте ставити зайві запитання! Ми єдині, котрі можуть заслужити це, бо ми єдині, котрі завжди праві.

У справі моєї ошуканої тітоньки форма, якої мала набрати моя побожна наполегливість, була для мене вельми чітка.

Не пощастило підготувати для майбутнього життя леді Веріндер з допомогою клерикальних друзів — унаслідок явної відсутності в неї такого бажання. Не пощастило підготувати її і з допомогою книжок — унаслідок нечестивої впертості лікаря. Нехай буде так! Що ж робити далі? Підготувати її з допомогою листів! Інакше кажучи, з огляду на те що книжки було відіслано, вибрані місця з них, переписані різними почерками й адресовані тітоньці у вигляді листів, надсилатимуться поштою, а деякі розкидатимуть у будинку за тим планом, який я виробила напередодні. Як листи — вони не викличуть підозріння, будуть розпечатані і, можливо, прочитані. Деякі з них я писала сама.

«Дорога тітонько, чи не можу я попросити вас звернути увагу на ці кілька рядків?» і таке інше.

«Дорога тітонько, читаючи вчора ввечері, я випадково натрапила на таке місце…» і таке інше.

Інші листи написали для мене мої неоціненні співробітниці, члени товариства материнського опікунства.

«Вельмишановна добродійко, пробачте за втручання у ваші інтереси, яке дозволяє собі вірний, хоч і смиренний друг…»

«Шановна пані, чи може серйозна особа потурбувати вас кількома бадьорими словами?»

Удаючись до такої або іншої простої форми ввічливих прохань, нам пощастило всі ці дорогоцінні місця подати в такій формі, яка не змогла б викликати підозри навіть у найдосвідченішого з нечестивих лікарів. Перш ніж згустились вечірні сутінки, я написала до тітоньки дванадцять повчальних листів замість дванадцяти повчальних книжок. Після цього негайно ж дала розпорядження, щоб шість із них надіслали поштою, а шість заховали в кишеню, щоб особисто розкидати їх по будинку на другий день.

Незабаром я знову стала на поле благочестивої боротьби, звернувшись до Самюеля з лагідними запитаннями біля дверей будинку леді Веріндер.

Виявляється, моя тітонька погано спала. Вона знову була в кімнаті, в якій я стала свідком підписання духівниці; лежала на дивані і намагалася заснути.

Я сказала, що почекаю в бібліотеці, сподіваючись побачити її пізніше. Захопившись прагненням розкидати мерщій всі листи, я зовсім забулася довідатись про Речел. У домі було тихо, і настав час, коли мав початися концерт. Упевнена, що й вона, і все товариство шукачів розваг (включаючи — на жаль! — і містера Годфрі) були там, я жадібно взялася за свою добру справу, поки час і зручні обставини були ще в моєму повному розпорядженні.

Ранкова кореспонденція моєї тітоньки, включаючи шість повчальних листів, які я надіслала поштою, лежала ще нерозпечатаною на столі в бібліотеці. Вона, мабуть, почувала себе неспроможною зайнятись такою кількістю листів, і, можливо, її налякала б ще більша їх кількість, коли б вона пізніше зайшла в бібліотеку. Тому я поклала один з другої шістки листів окремо, щоб привернути її цікавість саме тим, що він лежатиме окремо від решти. Другий лист я навмисне поклала на підлогу в їдальні. Перший, хто зайде після мене із служниць, подумає, що його загубила сама тітонька, і постарається повернути їй цей лист. Закінчивши свій посів на нижньому поверсі, я легко побігла нагору, щоб розкидати свої благородні діяння по підлозі у вітальні.

Як тільки я зайшла до кімнати, відразу ж почула стукіт у двері з вулиці — тихий, квапливий і настирливий стукіт. Перш ніж я встигла прошмигнути назад у бібліотеку (де я мала бути) прудкий молодий лакей уже був у передпокої і відчинив двері. Я не надала цьому особливого значення. Стан здоров'я тітоньки не давав їй змоги приймати гостей. Але, на мій превеликий жаль і подив, той, хто тихо й обережно постукав, був, як виявилось, винятком із загальних правил Самюель (очевидно, відповівши на запитання, яких я не чула) мовив дуже чітко

— Прошу нагору сер.

Через хвилину я почула кроки — чоловічі кроки, що наближались до вітальні. Хто