Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— «Слово»! «Слово о полку Ігоревім»! Так що ж це ти, благочестивий Миколаю, — докірливо похитав головою Йов, — тримаєш у тайні такий скарб, мов той несвідущий отрок, який батьківський талант закопав у землю? Це ж, мабуть, єдиний на нині список «Слова», що його сто років тому невідомий бард прорецитував, приграючи на гуслях, в хоромах князя Святослава III — на бенкеті в честь повернення з половецького полону нефортунного Ігоря Святославовича!
Ігумен німував у турботі, що преподобний Йов забере із собою неоціненну книгу, хоча й усвідомлював, що було б краще, якби цей єдиний примірник «Слова» зберігався в столиці, а не у провінційному монастирі. Та розлучатися з таким добром було йому невміч, він простягнув руку, щоб забрати в ієромонаха книгу, вартість якої збагнув до кінця ще тоді, коли півчий Ісайя проспівав «Плач Ярославни».
Йов зрозумів тривогу ігумена й поквапився його заспокоїти:
— Цю книгу повинен побачити князь Володимир Василькович: він доведе її до належного вигляду, перепише й поверне тобі, будь певний.
Й подався ієромонах Йов до ридвана з книгою під пахвою.
…За два дні до світлого празника Петра і Павла із Страдчівської гори спускалися крутим схилом до Яворівського тракту на чорних мулах три вершники: ігумен Миколай і чернець Ісайя — в куколях і довгих рясах — та ктитор Пантела Маломужний у згрібній свиті — радше на ратая, ніж на паломника схожий. Стелилася їм неблизька дорога до літньої резиденції волинського князя — в Любомль, їхали мовчки, всіх діймала одна важка турбота.
Про те, що було причиною їхнього неспокою, звелів ігумен півчому Ісайї записати згодом у патерик таке…
…Найменші дзвони скрадливо заталаніли на дзвіниці церкви Різдва Пресвятої Богородиці, сповіщаючи про закінчення всеношної. Ченці розійшлися по келіях, а ігумен Миколай, скинувши в захристії богослужебне облачения, подався на плебанію, щоб перечитати те, що записав Ісайя з його розповіді напередодні: хай би ніяка блудна думка не вкралася бува в патерик.
Помітив, що віконце в плебанії чомусь синіє й світляні сполохи мерехтять на шибці — певне, забув загасити свічку, коли йшов до церкви на всеношну. Господи, таж так і до пожежі недовго…
Ігумен додав кроку. Почув, як у бібліотечній кімнаті щось грюкнуло й тихо рипнули двері, він підбіг до входу й на порозі зіткнувся з людиною, що намагалася вислизнути з приміщення й зникнути в темряві. Ігумен схопив чоловіка за руку, скрутив її до хрускоту в лікті, завернув до кімнати, де на столі ще пломеніла свічка, приглянувся до непроханого гостя й охнув з подиву. Був то вельми побожний боярин Кмита Судиславич з ростоцького хутора, обгородженого високими кам'яними заборами, куди втекли від Данилової розправи уцілілі бояри після битви під Ярославом. Ігумен бачив Кмиту на початку відправи — ревно бив боярин у притворі поклони, однак на «Вірую» його вже в церкві не було…
— Ти як тут опинився і що загубив у моїй книгозбірні? — суворо запитав ігумен боярина, який ніби до плачу скривився й зігнувся, наче на коліна збирався впасти; при цьому він запобігливо зазирав ігуменові в очі й, не побачивши в них справжнього гніву, задебелів:
— Це ж бо я запрагнув до твоєї мудрості причаститися, адже мовлять миряни, що вельми кебетний єси — богослужебні книги переписуєш, а світські сам твориш, де ж бо ще знайдеться такий любомудр у нашому краю… Та я захотів прочитати бодай одну сторінку у твоєму манускрипті, щоб крихту твоїх знань для себе почерпнути…
Ігумен Миколай умить збагнув боярське крутійство, однак не міг ніяк собі пояснити, для чого цей пройда конче хоче дізнатися, що записано в патерику й кому ігуменову таємницю намірився оголосити? Й подумав, що варто, аби Ісайя якось ускладнив почерк, бо ж, як видно, комусь конче хочеться знати, які відомості про нинішні події задумав ігумен передати для пам'яті у віках, і хтось то боїться, що про його неправедні діла дізнаються люди в далекому майбутньому…
Тільки про це подумав ігумен, як перед очима постав на кістяка схожий бродячий князь Ростислав, якого запам'ятав ще з тієї пори, коли вперше побачив його на учті в князя Василька Романовича ще за Батиєвих часів, а нещодавньої Зеленої неділі впізнав негідника в тлумачеві баскака Ахмета.
Ігумен зариґлював двері, силоміць посадив боярина на лавицю й звелів йому розповісти всю правду, хай би для цього спотребилася не одна ніч, а всі напроліт ночі Петрівського посту.
…Мешканці боярського хутора в Розточчі ледь не щодня чули розпачливі крики, які долинали з Левандівки: татарські опричники приводили на плаху провинених і страчували. Страченців хапали біля сільських церков, куди стікалося все більше й більше прихожан молитися до білих прогалин з лівого боку іконостасів, які чудом з'явилися у всіх храмах на місці ікон святого Іллі: люд увірував, що на тих порожніх місцях з'явиться лик Чудотворної Божої Матері, як колись у Холмі на валу, й порятує вона Галицький край від татарського лихоліття.
Опричники заходили до церков, ставали у притворах й прислуховувалися до упоминания на святцях імен духовних отців, й коли священики імені хана Ногая не згадували, ловили на виході тих молільників, які найретельніше били поклони перед царськими вратами, й відводили їх на плаху.
З кожним днем карателі ставали жорстокішими, й бояри, чуючи лемент мордованих, тремтіли в тривозі: татари — люд темний, не завжди розрізняють, де кмет, а де боярин, й скоріше чи пізніше прийде черга й на них. Тож дізнавшись, що все те лихо заправляв не хтось там, а бродник Ростислав, якого колись на Пониззі найменував васальним князем баскак Ахмет, — вирядили до татарського стану над озером найповажнішого боярина Кмиту Судиславича, щоб той попросив баскака ще раз підтвердити високий титул Ростислава, — свій як не заплаче, то хоч скривиться…
