Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Зеленої неділі у синєвидській церкві стояли молоді на вишитому рушнику перед аналоєм із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Й увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих; проходячи повз Митусу, необачно змахнув рукою корзна, й свічка в руці співця погасла…

А чи згасла? Хто ж це тоді голосом Митуси, тією двоголосою нутою, в якій одночасно з мелодією звучить її луна, виводить херувимську пісню «Животворящій Трійці пісню співаючи, всякую нині житейськую отложім печаль»? Це ж його, коханого, голос, чей у всьому світі ніде такого співу не було чутно, й зливалася херувимська молитва з русальною піснею в єдине многоголосся. Зореслава забула про свій чернечий стан і про вік свій забула теж, вона підвела до хорів голову, переводячи погляд із співця на співця, і врешті побачила його — високого красеня з довгим волоссям, що спадало на спину, з кучерявою борідкою — і був це він, Митуса.

Коли прихожани вийшли з церкви, Пантела наздогнав Зореславу, яка поволі, немов щось загубила, віддалялася до воріт церковного майдану, і не встиг він ще й заговорити до неї про те, що найбільше його турбувало, — про Чудотворну ікону, заховану в тайниках монастиря, як Зореслава запитала, вимогливо дивлячись Пантелі у вічі:

— Той півчий з відлунним голосом — хто він? Як його звуть?

— То чернець Ісайя, а голос у нього Митусин.

— Як могло таке статися?

— Видно, не вмерла пісня разом із співцем — спадкоємцям передалася.

— Але чому саме йому, Ісайї?

— Не тільки йому, — відказав Пантела. — Спадкоємцем Митусиних пісень став увесь народ.

— А може, Ісайя і є Митусою у другому житті… — промовила сама до себе Зореслава.

Втім на церковному майдані сталося щось несусвітне, богопротивне і блюзнірське. Хвіртка в майданній огорожі рвучко відчинилася — то штовхнули її ногами Ахметові опричники, впускаючи на подвір'я здоровенного монгола в хутряній шапці й виверненому кожусі. Він став перед людьми, які завмерли біля паперті, розставив широко ноги, немов боявся, що схитнеться й звалиться долі, коли на нього посуне натовп. Але цього не сталося — людей здолав страх. Й коли монгол упевнився, що йому ніщо не загрожує, повернув голову до хвіртки й змахнув рукою, зазиваючи когось до себе.

На майдан увійшов кістлявий, худий, як образ смерті, чоловік у зітлілому корзно, поморщений на виду, немов квашене яблуко. Він став поруч з монголом, а тоді дітлахи повибігали з–поза маминих спідниць — неналякані й збитошні — і, сміючись, закричали навперебій:

— Таж це галицький князь! А де твоя корона?

Навіть не зморгнув чоловік, лише став ближче біля монгола, притиснувся до нього, ніби захисту перед бешкетниками шукаючи; монгол підвів руку з нагайкою і стрельнув нею, аж луна покотилася майданом, і стихла дітвора. І заговорив худий чоловік до натовпу:

— Баскак Ахмет іменем богоподібного хана Ногая повеліває, щоб віднині і назавше на святцях під час богослужіння упоминалося поруч з іменами отців церкви благородне ім'я Ногая!

Занімів майдан, лише чутно було, як на липах, немовбито хижака побачили, заскрекотали сороки. Однак німота тривала недовго: юрба, очунявши від страху, посунула на монгола, немов отара овець на гадюку, — витісняючи його й опричників з майдану. Пантела упізнав бродника Ростислава, прискочив до нього, виштовхнув за хвіртку й, плюнувши йому в лице, мовив:

— Здохнеш під плотом жебраком!

А тоді люд вернувся до церкви, впав на коліна перед іконостасом, на якому біліло місце від ікони святого Іллі, який вознісся на небо, й заблагали прихожани в невидимої Чудотворної ікони:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Печальне благання повторювалося безліч разів — вихопилося з храму й залунало над страдною землею.

Нахилившись до Зореслави, прошепотів Пантела:

— Перенесемо Чудотворну ікону з Мединського монастиря до Страдча.

Й відказала Зореслава, не підводячи голови:

— Не пора… Ще не прийшло до нас найтяжче лихо.

Ієромонах Йов перед своїм від'їздом із Страдча до столичного Володимира побажав оглянути монастирську бібліотеку, яку впору врятував ігумен Миколай від загибелі, коли не в міру дбайливий до порядку й чистоти і темний у любомудрії покутник Ізидор понамірився відвезти зітлілі книги й манускрипти в яр і там закопати.

Преподобний Йов досягав з поличок уже оправлені, а теж побиті пліснявою фоліанти й пергаментні сувої, розгортав їх, придивлявся й захоплено прицмокував, з туском книголюба згадуючи, як спопеліла під час навали Батия володимирська бібліотека — небагато раритетів збереглося до сьогодні в літній резиденції князя Володимира Васильковича. Подібне сталося й у Києві: навіки пропала в зруйнованому Міжгір’ї ні з якими книгозбірнями світу не зрівнянна бібліотека Ярослава Мудрого… А тут і мінеї, і патерики, «Ізборник Святослава», «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Ходіння Богородиці по муках»…

Й досягнув нарешті отець Йов з полички щойно оправлену монастирськими інтролігаторами, з тиснутими зо лотом буквицями найдорожчу для ігумена Миколая книгу, яку він колись, ще не знаючи їй ціни, вкинув з іншими книгами до мішка в келії святого Антонія… Над Дніпром уже іржали татарські бахмати й ревіли верблюди, а чернець Миколай з повним міхом книг пробирався Дальніми печерами до Святошина, щоб звідти податися на захід й назавше покинути золотоверху столицю Русі.

Ігумен ревниво придивлявся, як ієромонах Йов гортає листок за листком «Київський літопис», й з–під навислих брів світяться від захвату його очі.