Книги Якова - Ольга Токарчук

І заразом його вельми цікавить, що ж там діється з проклятими адептами того Франка, тими мерзотниками, що не гидують плювати у власне гніздо. Так про них висловився ребе Рапапорт. Ребе нагадав усім, що в таких випадках слід робити:

— За традицією наших батьків, про все, що пов’язане з Шабтаєм Цві, не варто говорити нічого — ні хорошого, ні поганого. Ні проклинати, ні благословляти. А якби хтось був аж надто допитливий, слід його настрахати херемом[110].

Але ж не можна цього нескінченно ігнорувати. Саме тому Рапапорт та інші рабини зібралися в крамниці такого собі Нафтули в Лянцкоруні. Суд рабинів. Радяться. Щойно вони допитали ув’язнених. Довелося їх рятувати від людей, що зібралися біля крамниці, люто смикаючи їх і вигукуючи: «Трійця! Трійця!»

— Ми, євреї, — починає Рапапорт, — пливемо в одному човні неспокійним морем, а довкола нас повно морських чудовиськ, і щомиті на нас чигає небезпека. Щодня і щогодини може зірватися буря, яка нас потопить.

Рабин підносить голос:

— Але пливуть з нами й негідники. Євреї з того ж коліна. Вони лише на перший погляд здаються братами, а насправді вони — виродки, диявольське насіння, яке засіялося між нами. Вони гірші за фараона, Голіафа, філістимлян, Навуходоносора, Гамана й Тита… Вони гірші, ніж змій-спокусник, бо погрожують Богові Ізраїля, а цього навіть змій едемський не наважився робити.

Найстарші, найповажніші рабини з усієї околиці, що зібралися за цим столом, усі бородаті, схожі один на одного у слабкому світлі лампад, збентежено опускають очі. Пінкас та ще один секретар, сидячи за бічним столом, ведуть протокол. Пінкас, відірвавшись від писання, дивиться, як у рабина з Чорткова, який запізнився на зібрання, потрапивши під дощ, із плаща стікає на долівку вода і збирається в невелику калюжку, у якій відбивається світло ламп.

Ребе Рапапорт підносить голос, і тінь його пальця простромлює низьку стелю:

— І саме вони, зневаживши спільне благо євреїв, свердлять у цьому човні дірку, ніби не розуміючи, що всі ми потонемо!

Проте щодо того, чи добре зробив Ґершом, донісши владі про огидні обряди в одній з хат у Лянцкоруні, згоди немає.

— Найбільше в цій справі привертає увагу те, що вилискує на поверхні, але воно аж ніяк не найважливіше і не найстрашніше, — веде далі рабин і раптом дає знак Пінкасові, щоб той не записував. — Страшним є дещо інше, чого не помітили за грудьми Хаї, доньки Шора. Всі розводяться про голизну жіночого тіла, але найважливіше є те, що побачив і описав Мелех Нафтула, який там був.   Х р е с т!

Западає таке мовчання, що чути, як свистить у грудях Мошка з Сатанова.

— Вони з тим хрестом виробляли різні речі. Палили на ньому свічки, крутили над ним головами. Той хрест — то цвях у нашу труну! — вигукує рабин, що трапляється з ним хіба зрідка. — Адже так? — питає він Нафтулу, який, здається, сам злякався того, про що доніс.

Нафтула киває.

— І що тепер подумають ґої? — драматичним тоном питає Мошко з Сатанова. — Для них же всі євреї — однакові, то й вийде, що євреї поглумилися над хрестом. Нам це знайомо. Доки ми встигнемо щось пояснити, нас уже залізом припікатимуть.

— Може, слід було не галасувати, а владнати справу тихо, серед своїх? — питає змоклий рабин.

Але «своїх» уже немає. Як із ними домовлятися, якщо вони тиснуть з усіх сил? Заручилися протекцією таких впливових осіб, як єпископ Дембовський (серед присутніх прокочується шепотіння) та єпископ Солтик (більшість рабинів опускають погляд, щось розглядаючи на темній підлозі, і лише один гірко зітхає).

— Тож, може, й краще було б, — продовжує мудрий Рапапорт, — якби ми від цього бруду добре відмили руки, хай королівські суди з ними тягаються, а ми наполягатимемо, що з цими поганцями не маємо нічого спільного. Хіба вони ще євреї? — питає драматично ребе.

Знов западає напружена мовчанка.

— Вони не євреї, якщо визнають Шабтая Цві, хай ім’я його буде забуте навіки, — закінчує він, і слова його звучать як прокляття.

Так, після цих слів Пінкас відчуває полегшення. Він наче видихнув гниле повітря, щоб тепер набрати в легені свіжого. Дискусія триває до півночі. Пінкас, ведучи протокол, прислухається до всього, що звучить між реченнями, гідними протоколу.

Херем оголошують наступного дня. У Пінкаса тепер повно роботи. Лист про херем потрібно багато разів переписати і якнайшвидше розіслати до всіх громад. Увечері він приносить текст до невеличкої єврейської друкарні поблизу Ринку у Львові. Додому повертається пізно вночі. Вже на порозі його зустрічає докорами молода дружина: її, як завжди, втомили близнюки. Діти, твердить вона, випивають із неї всі життєві соки.

Про Седер га-херем, тобто накладення прокляття

Прокляття — то слова, вимовлені в певному порядку і у визначений час під звуки шофару. Його накладають у львівській синагозі при світлі свічок із чорного воску. Священний ковчег відімкнено. Читають уривки з Книги Левит 26:14—45 і Повторення Закону 28:15—68, потім гасять свічки, і всіх охоплює страх. Бо проклятого від цієї миті перестає осіняти Боже світло. Голос одного з трьох суддів, які ведуть церемонію, відлунює в цілій синагозі й губиться в натовпі вірних:

— Оголошуємо всім, що ми, давно знайомі з огидними поглядами та вчинками Янкеля Лейбовича з Королівки, всілякими способами намагалися відвернути його з хибного шляху. Неспроможні, однак, достукатися до його затятого серця і отримуючи щодня нові звістки про його блюзнірства, ми, рада рабинів, спираючись на слова свідків, постановили: Янкель Лейбович із Королівки має бути проклятий і відлучений від лона Ізраїля.

Пінкас, що стоїть у самім осередку зібрання і майже відчуває тепло тіл інших чоловіків, неспокійно крутиться. Чому вони називають проклятого Янкелем Лейбовичем, а не Яковом Франком? Ніби не беруть до уваги всього, що сталося останнім часом. У Пінкаса зненацька виникає неприємна підозра, що рабини, проклинаючи Лейбовича, дають Якову Франкові спокій. Хіба ж прокляття не йде слідом за іменем, наче гончак, якому наказали: «Шукай»? А якщо неправильно заадресоване прокляття потрапить не до тієї особи? Можливо, змінюючи імена, міста, країни й мови, людина здатна сховатися від херему, найтяжчого з проклять? Кого вони проклинають? Того бунтівного забіяку? Хлопчиська, який зваблює жінок і чинить дрібні шахрайства?

Пінкас знає, бо так є в письменах: той, на кого накладене прокляття, має померти.

Він проштовхується вперед, шепочучи: «Яків Франк, Яків Франк, а не Янкель Лейбович». І те, і те. Врешті ті, що стоять найближче, здогадуються, про що говорить старий Пінкас. Зчиняється невеличкий шум, потім рабин продовжує херем, а його голос стає дедалі