Книги Якова - Ольга Токарчук
Чи не вклав би Ти у свій лист якісь цікаві історійки, аби я мала чим розважити товариство, коли нарешті в ньому опинюся? У травні знову збираюся до Яблоновських на їхнє запрошення…
Ксьондз Хмельовський пише до Ельжбети Дружбацької
Вино від Тебе, дорога паніматко, прийшло, і вельми смачне воно. Попиваю його вечорами, коли очі втомлюються і працювати більше неспромога. Тоді дивлюся, як горить вогонь, і Твоє вино, паніматко, смакую. Від щирого серця за нього дякую, як і за Твої книжки з поезіями.
Мені з-поміж усіх Твоїх віршів, паніматко, до вподоби той, де Ти вихваляєш ліси і життя в самотині. З цим я цілковито згоден. Не хвалитиму віршів про кохання, бо на цих речах я не розуміюся, не маю на них часу, та й мій духовний стан не дозволяє мені займатися такою марнотою. Усі ті людські любощі якось переоцінюють і перебільшують, і здається мені часом, що люди, про них говорячи, щось інше мають на увазі, і вся та «любов» — то якась метафора, якої збагнути я не можу. Либонь, лише жінки знають, що воно таке, або пожіночені чоловіки. Ідеться про caritas[105] чи радше про agape[106]?
Захоплююся Тобою, ясновельможна пані, що так із Тебе легко вірші ллються, наче пиво з бочки. Де в Тобі воно все поміщається? І як воно так, що Ти просто з голови береш усі ці красиві речення й ідеї? Моя робота, паніматко, має зовсім іншу природу. Я нічого не вигадую, даю квінтесенцію кількохсот авторів, яких сам від букви до букви прочитав.
Ти, дорога добродійко, цілком вільна в тому, що пишеш, я ж стою на ґрунті того, що вже написане. Ти черпаєш з уяви і серця, нишпориш ретельно у своїх афектах і візіях, наче в якомусь портмоне, і за мить уже розкидаєш довкола золоті монети, вже ними поблискуєш, принаджуючи люд. А я нічого від себе не додаю, лише компілюю та цитую. Джерела старанно зазначаю, тому в мене всюди оце «teste», тобто «перевір, читачу, тут і там, розгорни першоджерело і переконайся сам, як знання зроду-віку перетікає й переплітається». Отак переписуючи й цитуючи, будуємо ми споруду знання й вирощуємо його, наче овочі чи яблука в моєму саду. Переписування — то наче прищеплювання дерева, цитування — як засівання ґрунту. І тоді не страшні нам жодні пожежі бібліотек, потопи шведські, жодний вогонь Хмельницького. Кожна книжка — то нова галузка знання. А знання мусить бути практичне й легкодоступне. Усі мають знати основи найголовніших наук: медицини, географії, натуральної магії — і повинні дещо знати про чужі релігії й держави. Треба знати фундаментальні поняття і тримати їх у голові в ладі й порядку, бо et quo modo possum intelligere, si non aliquis ostenderit mihi?[107] Моєму читачеві довелося б гортати величезні томи, скуповувати цілі бібліотеки, а так у нього завдяки моїй праці все під рукою — без multa scienda[108].
А проте я часто думаю, як описати те чи се, як упоратися з таким огромом? Чи вибирати лише фрагменти і якомога точніше перекладати, чи переказувати коротко думки письменників і зазначати лише, звідки вони походять, аби допитливий читач міг сам ті книги знайти в хорошій бібліотеці?
Бентежить мене, що таке переказування не цілком передає дух, що губляться мовні звичаї автора, його стиль. І не перекажеш ані гумору, ані анекдоту. Тож такі компіляції — то лише наближення, а якщо згодом хтось перекаже переказ, із того виходить водичка, наче витиснута зі справжнього знання. І не знаю, що воно таке: лушпиння, як от ті шкірки, що лишаються від винограду, коли з нього робиш вино, чи, навпаки, aqua vitae[109], коли дистилюєш щось слабеньке, водянисте і отримуєш з нього сам спирт, сам дух.
Хочеться мені робити саме таку дистиляцію. Щоб читач не мусив продиратися крізь усі ті книжки, що стоять на моїх полицях, а їх там сто двадцять, ані крізь ті, що їх я в маєтках, палацах і монастирях гортав, дещо виписуючи.
Не думай, дорога добродійко, що я свої труди вивищую над Твоїми поезіями й романсами. Твої для розваги написані, мої ж мають науці прислужитися.
Маю мрію колись вирушити в паломництво далеке, але думаю не про Рим чи якісь інші екзотичні місця, а про Варшаву. Там я відразу подався б у певне місце — до палацу Даниловичів, де браття Залуські, Твої шляхетні видавці, згромадили бібліотеку з тисяч томів, і для кожного, хто вміє й хоче читати, вона відкрита…
Насамкінець почухай, паніматко, від мене за вухом Фірлейку. Який же я гордий, що Ти її так назвала. її мати знов привела цуценят. Топити їх рука моя не підіймається, тож по маєтках довколишніх роздам, а від священника й селяни радо візьмуть…
Що Пінкас записує і що замовчує
Помиляється той, хто гадає, що шпигуни працюють лише на єпископів. Листи лягають і на стіл рабина Рапапорта у Львові. Пінкас — його найвірніший секретар, його зовнішня пам’ять, архів, адресна книга. Завжди йде на півкроку позаду рабина, прямий, худий, дещо схожий на гризуна. Бере кожен лист своїми довгими тонкими пальцями, детально розглядає, звертаючи увагу на найменшу дрібницю, пляму, чорнильну ляпку, потім обережно розпечатує; якщо є печатка, ламає її так, аби якнайменше розкришити — щоб печатка лишилася читабельною. Далі несе листи рабинові й чекає на його рішення: відкласти листи на потім, скопіювати, відповісти негайно? Потім Пінкас сідає за писання.
Але відколи він втратив доньку, йому важко зосередитися на роботі. Ребе Рапапорт добре це розуміє (а може, просто побоюється, що в такому емоційному стані Пінкас може щось наплутати й не дає йому секретарської роботи) і наказує йому лише приносити листи й читати йому вголос. Писати він найняв іншу людину, тож Пінкасові зараз трохи легше. Йому від цього й дещо прикро, але він намагається приборкати ображене самолюбство. Так, ніде правди
