Книги Якова - Ольга Токарчук
Після цієї купелі шкіра цілий день злазила з нього великими шматками, а з-під неї визирала нова, здорова, рожева, як у дитини.
За два дні Яків одужав, і коли ми дісталися до Смирни, був молодий, красивий і осяйний, як завжди. Таким він і постав перед дружиною.
Нахман дуже задоволений тим, що написав. Вагається, чи не згадати про їхні пригоди на морі, про те, що сталося під час плавання. Чому б ні? Їхня подорож кораблем була доволі драматична. Він вмочає перо в чорнило і тут-таки струшує краплі на пісок. Ні, про це він не писатиме. Не описуватиме того, як за невелику платню їх погодилися перевезти до Смирни на торговому кораблику. Платня була скромна, але й умови дуже погані. Не встигли вони вмоститися під палубою і випливти в море, як виявилося, що власник корабля, чи то грек, чи то італієць, в усякому разі християнин, займається аж ніяк не торгівлею, а піратством. Коли вони почали вимагати доставити їх просто до Смирни, він облаяв їх і погрожував, що руками своїх посіпак викине їх усіх у море. Нахман добре запам’ятав ту дату — 25 липня 1755 року. То був день небесного заступника того страшного власника корабля, і він палко молився йому, сповідаючись в усіх своїх гріхах (мандрівники були змушені із завмиранням серця все це вислухати). Того дня на морі розгулявся жахливий шторм. Нахман уперше переживав щось таке і поступово почав усвідомлювати, що тут йому й кінець. Він прив’язав себе до щогли, щоб його не змили скажені хвилі, і голосно бідкався. Потім у паніці схопив плащ Якова, аби під ним сховатися. Яків не мав жодного страху і спершу намагався його заспокоїти, а коли побачив, що це даремно, почав собі кпити з бідолашного Нахмана. Вони трималися за тонкі щогли, а коли ті поламалися під ударами хвиль, хапалися за все, що потрапило під руку. Вода була гіршою, ніж грабіжник: повимивала трофеї з трюмів і забрала одного моряка, який був п’яний і ледве стояв на ногах. Смерть того чоловіка позбавила Нахмана залишків самовладання. Він бурмотів слова молитви, і сльози, солоні, як морська вода, заливали йому очі.
Якова явно веселив Нахманів переляк, бо тепер, після сповіді пірата, він звелів сповідатися йому і, що найгірше, давати Богові різні обітниці. А він, Нахман, від великого страху в сльозах пообіцяв ніколи більше не торкатися ні вина, ні оковитої, ніколи не курити люльку.
— Присягаюся, присягаюся! — кричав він, заплющивши очі, надто переляканий, щоб міркувати раціонально. Яків же лише тішився й реготав серед гуркоту хвиль, як демон.
— І завжди за мною лайно прибиратимеш!
— Присягаюся, присягаюся!
— І зад мені підтиратимеш! — перекрикував бурю Яків.
— І зад Якову підтиратиму! Присягаюся, присягаюся! — відповідав Нахман, так, що й інші, чуючи це, починали реготати і кепкувати з рабина. Це поступово відвернуло їхню увагу від шторму, який минув, наче поганий сон.
Нахман досі відчуває сором через той епізод. До самої Смирни не озивається й словом до Якова, хоч той обіймає його по-дружньому і поплескує по плечах. Непросто пробачити комусь жарт з чужого нещастя. Але — чудна річ — Нахман відчуває якусь дивну приємність, якусь тінь невисловленої насолоди, легкий біль, коли Яковова рука стискає його потилицю.
Серед усіх присяг, до яких Яків, сміючись, змусив Нахмана, була й та, що він ніколи його не покине.
Рештки. Про переставляння трикутників
У Смирні все здалося нам знайомим, наче нас не було тут лише десь тиждень.
Яків із Ханою та маленькою дівчинкою, яка в них нещодавно народилася, винайняли невеликий будинок у провулку. Хана, якій допоміг зібратись батько, прибрала дім так гарно, що туди було приємно приходити. Хоч вона, за турецьким звичаєм, зникала з дитиною в жіночій частині дому, коли приходили гості, я наче відчував її погляд спиною.
Ісохар, почувши, що на Якова зійшов святий дух, почав поводитися цілком інакше, ніж раніше. Тепер він ставився до мене з особливою повагою, адже я був Якововим свідком і голосом. Ми щодня збиралися на довгі розмови, й Ісохар дедалі палкіше переконував нас вивчати науку про Трійцю.
Від цієї забороненої ідеї нас проймав трем, і невідомо, чи вона була такою ж неприйнятною для всякого правовірного єврея, як ми самі, чи такою потужною, що нам здавалося, ніби в ній міститься сила не менша, ніж у чотирьох гебрайських літерах Божого імені.
Ісохар креслив на розсипаному піску трикутники і позначав їхні кути згідно з тим, що було сказано в Зогарі, а потім — із тим, що казав Шабтай Цві, хай буде благословенне його ім’я. Хтось міг би подумати, що ми — діти, які бавляться малюнками.
У світі духу існує Бог Істини, а у світі матерії — ув’язнена Шехіна; десь наче «під ними», у нижньому куті трикутника, перебуває Бог-Творець, причина божественних іскор. Коли приходить Месія, він усуває Першу Причину, і трикутник немов перевертається з ніг на голову: тепер Бог Істини опиняється вгорі, а під ним — Шехіна та її посудина, Месія.
Я мало що з того розумів.
«Так, так, так», — повторював Ісохар, який останнім часом сильно постарів, неначе крокував швидше, ніж інші, десь далеко, на чолі походу. Ще він без кінця показував нам дві перехрещені лінії, що творять хрест, і тлумачив, що вони — почетвірна множинність, печать світу. Малював перетин двох ліній і трошки їх нахиляв.
«Що це нагадує?» — питав він нас.
Яків одразу розгадав таємницю хреста.
«Це — алеф. Хрест є алефом».
Потай, коли залишався сам, я підносив долоню до чола й торкався шкіри, кажучи: «Бог Авраама, Ісаака та Якова». Я лише звикав до цієї думки.
Однієї весняної ночі у Смирні, задушливої від пахощів квітучих помаранчів, Ісохар відкрив нам ще одну таємницю.
Існує один Бог у чотирьох особах, а четверта — то свята Мати.
