Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Й згасла решта його слів у княжій катівні.

Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість посланця від брата Василька прибув чернець–літописець Йов і розказав князеві, що трапилось.

Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь з незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хаканові Батиєві: Болохівську пшеничну землю сплюндрував і данини більше не платить. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Льва й повелів їм зруйнувати фортеці. Лев уже розкинув Стіжок, Львів, Кременець і Луцьк теж розметав. Василько спалив заборола навколо Володимира. Нині Бурундай вирушив з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину Галицької й Волинської земель вивершувалось шістдесят літ, добрих чотири десятки він не сходив з коня і не завжди сидів у сідлі з паленого золота — деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру — частіше в яриці, бував на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні і втечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя, тож не ради власного порятунку переодягнений за простого дружинника скакав тепер Данило верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до угрів й гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів'я Вепра до згину Руської путі в Тур'є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеної із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись із невдалого сватання до угорського короля Бели IV, уперше рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди сватати за Льва дочку Бели Анну, ще не знав Данило, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч–о–пліч проти навали, яка спустошила вже московитські князівства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину й учинила там таке, що й по сей бік Карпат — лихо, яке можна передати хіба словами старозавітного пророка Ісайї: «Вийдуть з лісів дикі звірі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд».

Та знекровилась орда, відкотилася, й ударив нищівно по ній Данило під Луцьком. Що вчинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?

А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чингіз–хан, що захлинається вона в руській крові…

Та ні, мусять тремтіти й вони — угри, ляхи, франки: йде ж бо могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субудая, котрий брав усі руські городи іменем бездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила із пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч з дванадцятьма князями на татарському бенкеті тільки для того, щоб міг він своїм мечем порятувати Європу?

Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром і двома сотнями городів Русі Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які могли б кинути клич народам?

Й цієї миті відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:

Ця пісня, що рознеслася по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати й сіяти, мала свого співця. Був це Митуса, який після болохівського погрому пішов служити півчим до перемишльського митрополита Антонія, і обурився князь, що вірний гусляр годить коромольному владиці, який і уграм, і ляхам служить. А пісні Митусині співали і ратники, і ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучки кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб співець вернувся до двору й замінив у пісні подле ім'я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів дворському Андрієві, якого Данило послав до Перемишля: мовляв, володар має силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний — і не пішов у Галич на зов княжий.

Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чей же не про себе він дбає, а про землю Руську. Тож позбувся Данило колишньої жалості й повелів під страхом покар, як це й личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.