Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Як чуєш, співаю я ще, князю, — знову посміхнувся зухвало Митуса, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарив чоло, слухаючи нелюбу пісню про Івана, який не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, — про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Заміни, Митусо, подле ім'я княжим, і зміст пісні стане ширший — вилетить з–поза кметського тину на всю державу, й стане вона сильнішою. Хіба не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме її для себе й піде з нею на втіху орді, проти того ж кметя».
— Про який двір і про якого боярина, Іваном названого, співаєш, Митусо? — заговорив князь. — Про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене змову й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава Кормильчича, котрий разом з бродником Ростиславом навів угрів на Галич й лежить нині непогребенний на засянському полі? — князь м'яв долонею посивілу бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, і потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… А я простив Пилипові, бо слухався заповітів Мономаха. Чи, може, співаєш хвалу бояринові Молибоговичу, що то на пиру вилив мені в лице вино з чаші, а я сказав йому лише: «Бог тобі заплатить»… Надто добрий був я, що не личить господину. Та напоумив мене соцький Микула: «Не подушиш бджіл, князю, меду не їстимеш». І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам пішов на Болохівщину карати зрадників… Чого ж ти мовчиш, та скажи нарешті: мало я терпів?
— Скажу, князю, — відставив Митуса чашу з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметів, про смердів, про закупів і невольників — про тих, хто єсть народом, і словом не згадуєш. Ба ні, і про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а вої твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? Те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, немудро чиниш: не можна на старе повертати… А пісня моя не про бояр, а про люд твій. І в ньому шукай нових сил, князю. Сам кулак уже не допоможе. Час новий, то й зброю новітню кувати треба. Не лише меч важитиме віднині, сильніша за меч зброя — мисль.
Митуса ще раз надпив з чаші вина і вів далі:
— Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж любиш мене, ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи водночас твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш мою свободу. Як нам змиритися? Чи маю підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені ратника, з яким на полі битви рівні єсьте: проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не підніметься озброєна рука без княжого поклику. Якщо я погоджуся й надалі бути твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб'є, покора ж навіть не народить. Воля твоя, князю. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми ділами. Все гине на землі, та ніщо безслідно не зникає: залишається пам'ять — добра, а чи зла.
— Отямся, Митусо! — в голосі князя вчулася погроза. — Бачиш, князь тебе просить: відмовся від своїх зухвалих слів. Як смієш ставити свій присуд понад моїм? Воістину рече безумець в серці своїм, яко ність Бог!
— Я відповім тобі, князю, інакше; рече співець у серці своїм: пісня єсть моїм Богом. Вона, господине, розширює межі світу, вона сягає далі, ніж буденне життя, яким керуєш ти. Князь може жити тільки в державі: із загибеллю держави гине і він. Земля ж залишається, а на ній народ. Що інше підтримає його при житті, як не пісня? Тільки з нею він пройде крізь часи неволі, якщо вона нам присуджена. Пісня сильніша від закону, вона вбирає в себе все, чим живе людство, і увібраний у слово досвід людству повертає. Пісня пізнає ще не пізнане й те пізнане віддає людям у їхню власність. І приймаючи цей дар, народ піднімається над своїм буденним життям, над справедливими і несправедливими, та все ж минущими законами — до висоти пісні. Пісня — це Господній кант, псалом, а ти хочеш його замінити княжою жебранкою…
— Ти сам зрікаєшся життя, Митусо, — повів суворо князь.
Митуса гірко посміхнувся.
— Хто б зрікався… Та ще вислухай, князю, одну мудру притчу, може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовляти розп'яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса — живого чи мертвого. Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп'яти, а мертвому відразу треба поклонятися… Не квапся, господине, підносити меча над моєю головою, для поклонів ще прийде час, а нині, коли народові вибивають із рук зброю чужі й свої, може пригодитися моя жива мисль, якої так бракує у нашому світі.
Князь гукнув оружних воїв і звелів їм вивести співця.
Й коли за ним зачинилися двері до чорного підвалу, почув Данило голос Митусин:
— Скажіть Зореславі…
