Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Данило мав силу встояти перед полум'ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою подовгастих очей, в яких тінився докір, витримати не зміг й опустив повіки. Миттєву княжу слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а до натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?!

Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї у присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказував владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу — і той виструнчувався, чекаючи повеління; сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись. Князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола і, стоячи, подрімували, воєвода бачив це і, здолавши боязнь, промовив:

— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідливо кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.

— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я ж іще не повів свого слова на докір жони Митуси.

Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері лунко брязнули, підвів Данило кошлату бороду, аж засвітився до полумені золотий хрестик на шиї, й Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушилися його губи, й серце її зм'якло від думки, що князь кається за злочин.

Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував за собою вини. Він тихо щось говорив, і лише тоді, коли тупіт, брязкіт і шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить Данило.

А він, ніби сам до себе, розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та був він надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно побожною, тис і без корони знав собі ціну — тож нарешті погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, сплітаючи гілки й перехрещуючи колючку з колючкою, оповив ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки віяли найсильніші вітри, й розвивався ліс за терновою стіною й шумів.

До лісу раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби, буків на опал; вони приходили із сталевими добре нагостреними бартками й рубали насамперед терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні рубачі — така була владичеська служба в терна.

Усе ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі знесилені, що бартки не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. А терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим і злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева.

А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади й стали жолудь родити для ординських свиней…

— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.

— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоча б однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.

— А яка вина тиса, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, і смереку, якій дано бачити самого Бога, що тернові недоступно? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, сповнені пташиного співу, заселені добрими духами, а ти сам допоміг орді знівечити духовність Господню. Що зробив з Болохівською землею, яка давала рідному краєві і хліб, і пісню, чому захотів її бачити маєтно і духовно вихолощеною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його, співаючи вільну пісню, а не ходить за плугом під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити, греблі розкопати, і не родить уже земля на річищах Случі, Бугу й Горині — терном поросла…

— Поросла, поросла! — вигукнув князь. — І не пройде більше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, а ти заступаєшся за коромольників і зрадників, та ще й у ту хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети!

— Ординці прийшли і здиміють, а Болохівську землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — то лише вождь, а народ — живий ліс, який душу має, а не лише колючки, і злочинно робити його Тернополем. Що з того, що ворог вже не піде його займати — кому яка користь буде з нього?.. А тепер скажи: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати? — Зореслава пройняла осудливим поглядом князя, який сидів за пригаслим вогнищем. — Чому ти забув, що найцінніший скарб народу — його співець. Навіщо ти вбив його?

Мовчав князь.

Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого