Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Першими прийшли вої — присмирили бундючних бояр і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли і будівничі: велемудрий Олексій відновив Василькові столицю на Волині, а зодчий Авдій взявся город Львів закладати над Полтвою. І співці прийшли, та не побачив князь серед них улюбленого Митусу, то велів привести силоміць.

І немає вже співця…

Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, мчав князь із своїми охоронцями, квапився — муляла серце тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: «Тут стань!», сам же перебуде у келіях Синєвидського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.

Данило безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня він нарешті уздрів Золоту Гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й хреста на зеленій бані церкви Пресвятої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся у західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й князь погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в'їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній битві з ордою.

Пробирався хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, до Соляного гостинця. Знав князь, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотна, й Данило все більше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують татари?

Чотиризуба фортеця впилася шпилями у навислі хмари й теж німувала. Князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в'їзних воріт, моста не було, чорнів тільки глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами й високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища та гомону розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, він гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі, на тлі освітлених вогнищем хмар, з'явилася постать ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім'я.

Зникли голови в шоломах на зубчастій стіні, за хвилину заскрипіли підойми, на рів опустився міст. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

— Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.

Данило виконав наказ, тоді воєвода поклонився й пропустив уперед князя та його охоронців.

— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до ватри, простягнув до вогню закоцублі пальці.

— Лихо, воєводо. Орда вже тут?

— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи — Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці вас пропустили, та вернутися по ньому можна лише з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Й дізналися мої розвідники: княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, має прибути сюди, щоб і нашу фортецю спалити.

— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, й розпогодилося чоло у воєводи.

— Спасибі, князю, і ми так між собою порішили.

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстібнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилася вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.

— Нині у всіх лихо, — знітився Чермний.

— Полюбовницю з монастиря привів, хтивість сієш серед ратників! — сердився князь.

— Ні, господине, — спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій віддати за отчину — замість мужа свого вбитого за твоїм повелінням.

— I — за отчину?! — звів брови князь.

— Право князя милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм присудом — справедливим чи несправедливим.

— Хто ж ця черниця? — поник голос у Данила.

— Зореслава, жона Митуси, — мовив воєвода, і аж тоді жінка підвела на князя очі.

— Зореслава… — повторив за воєводою Данило, пригашуючи в душі збентеження. — Благословив я вас з Митусою на шлюбі, однак обличчя твого не запам'ятав. Та коли ти свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завжди знадобляться, рани перев'язуватимеш… А в смерті мужа твого я не повинен — він сам не захотів жити…

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив'яле обличчя монастирської послушниці, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все життя присвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.

При останніх словах князя подовгуваті половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум'ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно–бо любив землю свою й жити для неї