Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Князь обвів гострим зором присутніх у тронній залі, немов когось шукав, і мовив по мовчанці:

— А без співців, які войовничий дух у воїв піднімають, не слід ходити на рать, бо не завжди без них битви перемогами увінчуються, тому лаштуйте співців у перших лавах… Та я чомусь–то не бачив над Сяном мого співця Митуси, і тут його теж немає. Куди подівся бард, чи не загинув бува на полі брані? Що ти знаєш про нього, Андрію, повідай мені.

Опустив голову дворський, довго не насмілювався відповідати князеві, а той вичікував, сердитий на Андрія за мовчанку. Й мовив нарешті дворський:

— Не знаю, князю, з якої причини не вийшов Митуса в наших лавах на битву, та відомо мені лише те, що став він півчим у перемишльського митрополита Антонія й недавно виспівував божественним гласом антифони на службі Божій в соборі Святого Стефана в Буді, коли вінчався з королівною Анною великодушно відпущений тобою бродник Ростислав, а митрополит давав їм шлюб. Й моєму посланцеві, який від твого імені велів Митусі вернутися до Галича, зухвало відповів співець, що князь Данило ніколи вже не почує на свою честь його співу…

Зблід від ярої люті Данило. Зрада Ростислава вартувала для князя нікчемної ціни, бо й сам він дешево вартував, — але коли зраджує улюблений співець, якого сам князь благословив на шлюбі, то якими талярами можна оцінити такий негідний вчинок? І з якої то причини пірнув вірний Митуса в отхлань злочинної непокори? Наказав князь дворському Андрієві:

— Ще раз пошли гінця до Митуси, а не послухається — сирицею зв'язаного до мене приведи!

День у день ждав Данило на Митусу. Багато мав справ, бо знову заворохобилися недобиті бояри в Галичі, а ще часто виїжджав над Полтву дивитися, як просувається розпочате зодчим Авдієм будівництво нового города, який Львовом назветься, та й хліб для краю мусив з–поза меж діставати: з Болохівської землі перестали йти валки. Та все ж у міжчасі чекав на Митусу, не перестаючи у гніві своєму дивуватися: як і чому посмів славний співець, дружинник і слуга вірний зрадити князя…

І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, із зв'язаними руками, в подертій рясі церковного півчого, колись улюбленого княжого співця, й болісно стиснулося серце в князя, бо любив і цінував його й пояснити собі не міг, як зважився Митуса проміняти ярицю на чорну рясу, а галицького князя на перемишльського митрополита.

Князь сидів у гридниці за тисовим столом і не зводив очей від ув'язненого співця. Звелів оружним людям вийти, а сам мовчав, згадуючи, як під Луцьком, коли татари облягали замок, вийшов уперед лави Митуса з гуслями й заспівав звитяжну пісню про силу руського оружжя і доблесть хороброго князя — ринули тоді навалом галицькі вої, й покотилася від Стиру аж до Горині татарва. Чом же тепер не хоче він співати хвалу князеві — чи ж не заслужив на неї Данило під Ярославом? Кивнув пальцем до Митуси, щоб підійшов, але той навіть не поворухнувся, дивлячись на князя спокійним поглядом, наче невинний або приречений на смерть. Й мовив з гіркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою співця:

— Чому ж ти, Митусо, добровільно не з'явився на моє повеління?

— Я вільний, князю, хоч руки маю зв'язані, — відказав Митуса. — Не захотів іти до тебе. Мій Болохівський край ти сплюндрував, батьків моїх житла позбавив, то вбити можеш і мене… А може, ти захотів стільки страченого люду на Пониззі замінити мною одним?

— Неправий ти, Митусо… Вільна болохівська громада вийшла з послуху, піддавшись намовам зрадливих бояр, — орду годувала й державу мою намірилася розчленувати. А я мушу збирати народ в один кулак. Та не конче треба тобі це розуміти, за тебе думає князь… Але від чого ти вільний: від своєї землі, від ординської загрози чи, може, від роду свого?

— Пісня моя вільна!

— Пісня вільна? — засміявся князь. — Може, й вільна вона була, але токмо на поприщах від Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлі вона служила митрополитові, який угорському королеві слугує, а в Галичі служитиме мені. А якщо не мені, то моїм ворогам… Але чому ти не хочеш своєму князеві співати? Ліпший єси від Бояна, який славив гульвісу — князя тмутараканьського Мстислава, або від тих співотворців, що перед старим Мономахом божественні гласи з грудей добували, приграваючи на гуслях? Ліпший єси? Чи, може, зрадливі бояри, які запродуються то угорським, то лядським королям, більше добра творять народові, ніж я зробив — від Калки до Ярослава? Кому хочеш віддати глас гуслів своїх? Говори ж!

— Я співав тобі славу, князю, коли ти громив тевтонців і татар. За що ж тепер маю воздавати похвалу — за землю, доплюндровану тобою після орди? Болохівці хлібом відкупилися від монголів, так. Бо не могли вони втекти із свого краю, як це зробив ти, заховавшись у Синєводському монастирі, а жити хотіли… Ти збираєш у кулак громаду. Гаразд, певне, так і треба. Але чи відаєш ти, кого збираєш? Князь за всіх думає, а народ — чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолі тисяч–тисячного люду, де кожен має свою мисль, страждання, ненависть і любов. Ти цього не хочеш знати, лише данину береш. А я знаю, бо єсьм співцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати військо на Болохівську землю? Може б я, уродженець того краю, підказав тобі, як залучити люд на свій бік. А знищити… Нищить і орда