Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст й поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну непроглядь широко розлиті води Воронового потоку. Князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу — теж, та коли замерзнуть води, замок упаде. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а за гаттю — від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия — засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середньому найвищому наметі звис мокрий зелений стяг.

Навіщо вбив… Як пояснити тобі, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями мені дана. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми виконавці вищого закону нашої держави.

А ти подивися на тих зайд, пришельців, завойовників — хто вони? То бездержавна й беззаконна потолоч, бо єдиний в них закон — сила і сваволя. Нас закон зібрав у державу, а їх погнало по світу беззаконня — що це за народ? Що це за зборище озброєних людей, які зуміли від алтайських відрогів, Байкалу і Єнісею дійти переможним ходом аж за Карпати, й ніщо не стримує їх і досі. Що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своєї рідної землі вони не знають? У них нічого немає: ні тину, ні двору, навіть цвинтарів не мають — тільки хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім'я чого, не відають самі, й жене їх світами не державний закон, а сплоджений ними самими страх, і він є для них законом.

А ми маємо свою землю, своє дерево, зело і свій дім, обряди, свята і пісню, та для того, щоб зберегти все це, нам дане, мусимо бути законопослушними — і в цьому наша сила, і тільки так ми можемо встояти перед сваволею орди… Не розумів цього Митуса, і закон скарав його. Бо винен єсть непокорою, тією ж сваволею, що руйнує устої держави. Хто ви без неї — ти і Митуса, хто ви без закону?

Ти тільки збагни: коли владдя і співець єдині, тоді і їхній чин удвоє значиміший. Але де, в якому місці найдоцільніша спілка владики й мистця, де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні вони зійтися? Не знав цього Митуса. Я вказав йому ту межу, та він не захотів стати зі мною поруч…

Ховалися в ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Данило зійшов з галереї в дитинець: світало, й настала пора будити залогу.

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум'я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жінки Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло, і бачив князь, що її не минути.

Не боявся смерті… І не смерть з рук месниці лякала його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька і не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося Данилові вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть князя нині — остаточна ваша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вихопила з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою черниці, та й сторожу гукати соромотно: покірно стояв Данило перед своєю суддею, однак у коротку мить спостеріг її вагання й промовив мовчки:

«Месть твоя, жоно, була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати в руках. А за тобою стоїть народ, якому сьогодні потрібен не інший державець, а тільки Данило Галицький — жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, а новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю…»

Обоє думками розмовляли — так у смертну хвилину пробігає в пам'яті людини все її життя.

«Ти ж знаєш науку Святого Письма, — відказала черниця, — око за око, зуб за зуб, кров за кров… І помсту я вчиню не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом і краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів вийшов він до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за спалену тобою землю».

«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами людей, і загосподарює русич на своєму