Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Й почув нарешті Ростислав терпкий голос Данила:
— Ось як ти платиш мені за те, що я рятував тебе від татарської наруги, у Володимирі прихищав!
Мовчав Ростислав, і грізно вигукнув князь, терпець втрачаючи:
— Кажи ж, подле твоє потороччя, за яку плату зраджуєш рідну землю?
Тоді Ростислав підвів на князя очі, повні ненависті й марної надії на княже милосердя, та враз рятівна мисль осінила його обличчя, й слова, ним вимовлені, притлумили Данилів гнів.
— А хто з нас зрадник — я чи ти, князю? — спитав Ростислав, сміливості набравшись. — Чи ж то я або мій вітець Михайло Всеволодович так, як ти, ординського напою скуштувавши, кланявся ялівцевому кущеві, який для татар був за покійного Чингіз–хана, а потім під ярмом крізь вогонь переходив і в такий спосіб, руськість у собі випаливши, прилучався до татарського племені. І кумисом, вином татарським, впивався!.. Я ж у Сарай за ханською ласкою не ходив, а вітця мого за те, що від тієї ласки відмовився, затоптали живцем ханські слуги. А ти повернувся додому цілий і неушкоджений, з ханським ярликом на право галицько–волинським улусом володіти. Й наслідки твоєї науки в хана видні сьогодні повсюдно на Пониззі — чорне воно від пожеж і стоптане кіньми твоїх ратоборців… То хто з нас зрадник, Даниле Романовичу, — я чи ти?
Поник князь Данило, не в силі пояснити бродникові ваготи жертви — гірша ж бо зла честь татарська! — принесеної ціною власної ганьби своєму краєві. Та чи зможе втямити бездомний ізгой, в якого іншого прагнення, крім посідання княжого престола в Галичі, ніколи не було й зараз немає, що коли б не принизив себе Данило в ханському наметі, то сплюдрували б ординці Галич, як колись Володимир, і посілості людські стоптали б, й навіть той клаптик землі, на якій цієї миті стоїть Ростислав, на болото змісили б. І нинішня перемога над уграми не дісталася б у руки галицькому князеві, якби у Холмі й Луцьку хазяйнували татари… Що князь своєю покорою перед ханом увірвав для себе шмат часу, аби уміцнитись на престолі, на якому сьогодні сидів би зрадник, оточений зажерливими боярами й ворожим військом захищений… А про кару, яку зазнало Пониззя, мовчи: зло карається злом, такий наш покон.
Та нічого цього не сказав князь нетямущому й пожадливому Ростиславу… Й німо стояли біля Данила брат Василько, дворський Андрій і княжич Лев, рука якого тремтіла на ефесі меча, готова вихопити його, щоб скарати зрадника. Однак мусив чекати Лев батькового дозволу, та Данило мовчав, звісивши голову, обтяжену страшним звинуваченням, проти якого так мало знаходив слів для виправдання: вже нині його осуджують, а що скажуть колись нащадки про Данилове гостювання в Батия?
Жорстокість, на Романову схожа, добиралася до княжого серця: чей лише добрі вчинки справедливо оцінять грядущі покоління, а вимушена його ганьба вивітриться з людської пам'яті, мов трупний дух на побоєвищі, і ніхто того смороду не затямить — лише добрі діла князя — а їх чимало — славитимуть. То чи не слід паплюжника і злословця тут же на горло скарати, щоб не мав він змоги розносити світом чутки про вимушені й недостойні княжі вчинки?
І вже підвів Данило руку, щоб Левові знак для розправи подати, та стримала його засторога: чули ж бо державні мужі, й до ратників, певне, долетіли слова Ростислава про геройство Михайла Чернігівського, який в останню мить свого життя надав перевагу вірності руським локонам, — і, не знаючи Данилової правди, скажуть люди: убив несправедливий князь героєвого сина, який подвигові свого батька Данилове боягузтво протиставив, — й Окаянним князя галицького назвуть. Й сказав Данило:
— Іди геть від нас, Ростиславе, й не повертайся на мою землю!
А тоді заволали державні мужі й ратники:
— Щезай навіки, броднику поганий!
Скочив Ростислав на коня, люто пришпорив, кінь помчав услід за уграми, які втікали з–під Ярослава до карпатських меж, й на віддалі, яку стріла здолати неспроможна, оглянувся й вигукнув бродник:
— Я ще вернуся, Даниле, коли вже не матимеш власті над цією землею!
…Ранньої осені 1245 року, придушивши боярську і збродницьку коромолу й склавши мирні візити володарям сусідніх держав, засвідчивши своє добросусідство польському королеві Конраду Мазовецькому, чеському Вацлаву Моравському і спримиреному Белі IV, — підійшов Данило Галицький до Німецьких воріт у супроводі князя Василька Романовича, дворського Андрія, який втішався найвищою довірою в Данила, розпорядника кінноти вірного боярина Артемія, високодостойного зодчого Авдія, котрий звів у Холмі найпишніші палаци й золотоверхі собори спорудив, а теж юного княжича Льва Даниловича.
Князь власноручно прибив до брами щит з викуваним на ньому гербом Галицько–Волинської держави — білим двоголовим орлом, а тоді брама навстіж відчинилася, й запросив Данило мужів до тронної зали на раду.
Й говорив князь–переможець про те, що вже назавжди подолана коромола, бродником Ростиславом очолювана, й настала пора розбудовувати державу.
— Доручаю тобі, достойний майстре Андрію, закласти новий город між сімома горбами над Полтвою — єсть то центр моєї держави, звідки тягнуться увсебіч торгові й військові шляхи до поляків, чехів та угрів — на заході, до Литви — на півночі, до Візантії — на півдні й до Суздаля — на сході. Й назву я той город ім’ям мого удатного сина Льва, який вирішив битву під Ярославом у поєдинку з бароном Фільнієм, й стане те нове місто столицею князівства по моїй кончині… І ще скажу вам, достойні мужі, що вирішальна битва з ворогом гряде: незліченна татарська орда відкотилася за Ітіль, проте залишила по собі, немов заразну коросту, немов кублище нічних тарганів, які у пітьмі нюх чуйний мають, — баскаків, тисяцьких, десятників, нукерів та
