Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Зблід князь від люті.
— Не заслужив, смерде?! — скрикнув він і дружинників покликав.
Здригнувся Митуса, смерть чуючи. Вмить увійшли до гридниці оружні люди й поставали біля порога, чекаючи повеління.
Глянув князь на Митусу: змарнів співець, борозди поорали його обличчя й чорні із сивиною вуса опустилися донизу. І здалося князеві, що скоряється йому співець.
— Розв'яжіть йому руки, — наказав оружним князь. — Принесіть глек доброго вина й залиште гридницю.
Розправив руки Митуса, аж захрустіло в суглобах, ступив крок від порога до столу, за яким сидів Данило, й чекав поклону від непокірного співця. Вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згірклістю тінилася покора, гнів у серці володаря м'якнув, мов віск на сонці: озивалася давня приязнь до співця, котрий сам без поклику й принуки понад десяток літ тому прийшов до нього з Болохівської землі — Данило тоді заволодів Бакотою на Пониззі після смерті Мстислава Удатного, й вимучений боярськими здирствами люд вельми радів князеві.
Вдивлявся з насторогою, бо й сам не вірив, що Митуса, який ніколи не боявся ні стріл, ні списа, ні меча, міг раптом так злякатися, щоб аж на коліна впасти. Й насторога та була не даремною: як тільки Митуса розправив розв'язані руки, враз не залишилося ні сліду від гіркоти, випечалуваної на устах, — на її місці заграла зухвала посмішка.
Стиснув Данило в долоні срібну чашу, аж зігнулася креш, і ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вінець, попустив віжки громадам, міцно натягнуті вітцем Романом.
Задумав було молодий Данило добром з'єднати собі людей. Дарма, що книжник Тимофій уславив покійного нині князя Романа Мстиславича найдобірнішими словами, які силу означають, — і левом, і риссю, і орлом, і туром — боявся юний князь жорстокої слави свого вітця, який громадам віча скасував, зрадливих бояр живими в землю велів закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тоді, коли він більше не стискається, бо супроти волі ув'януть пальці й розтуляться у знемозі; що зрідка треба відпускати попруги на конях — натруть–бо худобині боки до крові й треба буде її випрягати, ще й лікувати; що батіг не повинен безперервно стріляти над хребтами: звикне твар до батоження й перестане відчувати спонуку.
Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по–вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, не дозволяти сильним принижувати слабших і не гордитися своїми знаннями, пам'ятаючи, що вони Богом дані й Богом забрані можуть бути.
Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як Володимира Святого, сонцем, — сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого — Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися доброго слова від людей: і ляхам, і уграм місце їхнє вказав і крижевників прогнав з Руської землі — тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій: співаючи похвалу Мстиславу Удатному, й Данилової слави не поминув високим словом.
Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: і Литва з князем Міндовгом, і угри з Белою, і бродник Ростислав, і тучний Судислав Кормильчич. А орда! Тож немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря — і хто не коритиметься тій руці, буде скараний: така воля часу, а не князева, й за цей почин теж вартий князь похвальної пісні від співця.
Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: може, отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє найпростішу істину: не можна лише для свого вдоволення й вигоди жити, весь народ повинен стати з князем заодно.
Останні слова Данило вимовив уголос — і промовив Митуса:
— Заодно з володарем можна стати тоді, коли він справедливий. А коли ні, то, як повчав книжник Даниїл Заточник: «Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям».
Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями по струнах і заспівав:
Ой пане Іване, обмурував двір, Обмурував двір білим каменем, А ворітенька з жовтої міді. А за воротами стоять намети. А в тих наметах сидить пан Іван. Ой гримить–стучить з поля сторожа Та вдариться в жовті ворота: Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?