Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Думки блискавками шугали в голові князя, бо ж був безборонний перед караючим ножем, й запізніле каяття здавлювало серце: знав–бо, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру, — не сила володареві це зробити. Він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи до душі свого народу, який його боїться або шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього став князь удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів і смерек до низькорослого терну.

«Спинись, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і неприступним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?»

«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не вбив його пісні — пам'яті про часи панування могутніх дерев. Бо без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сил триматися свого грунту, міцніти й множитися — всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі для прикладу й застережень…»

«І може, решта мого життя, яке ти маєш право відібрати, помножить іще справедливішими ділами пам'ять у нащадків про колись могутню Русь, й та пам'ять допоможе нащадкам вижити?»

Згасло полум'я в очах Зореслави, кволим порухом повернула вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга лягла на її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльози полегші стекли з її очей, та сліз не було. Тяжко карався Данило за свій злочин: започаткував–бо він убивство співців. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духа й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, підвів її голову й заглянув у подовгасті половецькі очі. Злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно було йому від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників теж, бо страждання властиве тільки живим.

Й сказала Зореслава:

— Новітній Каїне, ти випив татарської отрути–кумису і вбивцею став. І ти, і ті, які зрадили воєводу Дмитрія в Києві, відмолюйте гріхи перед Чудотворною іконою Божої Матері — покровительки Русі: врятувала вона Холм, врятує і всю нашу землю…

— Немає вже тієї ікони, Зореславо, — відказав поникло князь. — Пропала, покинула нас…

— Я віднайду її, господине…

Розвиднилось. Висипалась орда з табору, у фортеці забила сторожа в клепала, стали біля заборол ратники. Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла молитву — ніби перед Чудотворною іконою, яку бачила тільки вона…

Трудне читання патерика, знайденого в підвалах любомльського храму Святого Георгія, виписаного то кирилицею, то глаголицею й навіть старослов'янською в'яззю, несподівано закінчилося: отця–професора Львівської Богословської академії Миколая Конрада дійняв стан, схожий на невдоволення кіноглядача, коли стрічка обривається й на екрані ж миготить білизна. Текст патерика обірвався на півслові, й пожовклі чисті сторінки засвітилися перед очима глухою німизною. І перше, що замозолило думку отця, було невідання, хто написав цей патерик: літописець Йов з Володимира, княжий книжник Тимофій з Галича чи той чернець з Києво–Печерського монастиря, який під час татарського нашестя подався на захід і знайшов собі притулок в Страдчі, диктував невідомому писцеві свої розповіді?.. Але яке лихо могло трапитися з ігуменом Страдчівського монастиря, що не докінчив манускрипту: помер у молодому віці, зморений поневіркою, чи став жертвою другого нашестя орди під чільництвом нойонів Телебуги й Ногая?

Таки вельми стомився отець–професор, розшифровуючи манускрипт, він задрімав, і в короткому сні навіялась йому думка, що про подальші події могла б розповісти вчителька Зореслава, яка вірила у перше своє життя на землі, а якщо таке можливе, то могла б вона бути послушницею Мединського жіночого монастиря Святої Ірини… І він вирушив уві сні, немов то було наяву, до Залукви: а може, записалася на полотні Зореславиної пам'яті історія сивих віків?..

Не виходячи з провалля часу — в сутності свого попередника або ж себе самого в колишньому житті, — прийшов отець Миколай до села над Дністром. Допитався до помешкання вчительки; господиня пильно приглянулася до нього й звеліла почекати. В тому довгому чеканні, поглинутий минулим часом, з якого місяцями не виходив, відчитуючи текст патерика, отець–професор побачив, як гладка стеля стає склепінням, кам’яні стіни товстішають й кімната перемінюється в тісну келію. Двері келії тихо прочинилися, й та сама господиня, тільки в чернечому облаченні ігумені, впустила попереду себе вродливу послушницю у білій намітці: послушниця підійшла до отця, діткнулася пальцем до білого комірця на його шиї, даючи зрозуміти гостеві, що вона впізнала в ньому станіславівського целебса, яким він стане у майбутньому, й пояснила йому, що опинився він у Мединському жіночому монастирі й що вони обоє перебувають ще в дорозі до крилоської межі, на якій колись зустрінуться і з якої розпочнеться їхнє друге життя. Й не чекаючи спонуки, повела послушниця оповідь, яка мала б хоч на одне поприще наблизити їх до життя наступного.

Зореслава вела розповідь довго, та раптом стихла, а за мить отець почув її останні слова:

— Далі ти сам вестимеш свої оповіді писцеві, адже нічого злого з ігуменом не трапилося — хіба