Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Але ж ти знаєш, як важко всіх знову зібрати. У кожного своя голова, за неї й воює. Та й селяни не бажають покидати свої хати і йти в далекі й чужі для них землі. Та й які з них козаки? Щоб шаблею битися, роки потрібно на вишкіл затратити. А навіщо їм воювати, припустімо, на Волині, коли зерно дозріло на Брацлавщині? І ще: ти пам’ятаєш, як мене усунули від гетьманства напередодні Хотина? Приїхали на Січ ляхи і дали золота січовикам, та ще й підкупили кошового Бородавку. І пообіцяли дозволити взяти здобич на молдавських землях. Ось і пішли козаки. Добре, що я вмовив їх послати мене і владику Курцевича до короля польського з козацькими вимогами. Таки вирвали у ляхів поступки. Та й устиг я вчасно на поле бранне. І недолугому кошовому Бородавці вчасно голову відтяв за його дурість. Добре, що битва перемогою закінчилася. Але перемога та дуже скоро для козацтва виявилася малокорисною. Козаки розбрелися хто куди — і не було на кого опертися в моїх вимогах до короля... Тому я ще раніше, передбачаючи це, зрозумів: потрібно щось таке, що об’єднає всіх — і землероба, і міщанина, і козака, і шляхту руську! А об’єднати може нас тільки віра! Тому й пішов я ще до Хотина на виручку королевичу Владиславу, який залишився без війська під Москвою. Не дав сейм грошей на війну — і військо, яке найняв королевич, швидко розтануло. Разом із золотом розтанули шеренги найманої армії. Ось тут і козаки знадобилися: врятували королевича, показали свою силу і Речі Посполитій, і Московії. Головне — Московії! Тому і вмовили церковники московські патріарха Єрусалимського і всієї Палестини Феофана повернутися на свій ангельський престол у Константинополі через Київ і землі, які хрестив князь Володимир. Зрозуміли, що ніколи не зможуть перемогти силу козацьку. То краще тримати її в дружбі й союзництві. І основа того — віра православна! Адже віра одна, від Києва розійшлася. Тут патріарх і виявився нам дуже корисним. Адже без нього не можна було відродити майже зникле на руській землі православ’я. А православ’я і є, як я казав, головна об’єднавча ідея нашої землі! Ти пам’ятаєш, що таке ідея?

І засовався на дубовій лаві молодий джура. Ох і не любить Іван Сірко, коли гетьман, який усього потрібного, збагненного й незбагненного вивчив його з малих років, починає про складнощі філософські випитувати. Ось злитися з травою так, щоб ординці, проходячи за десять кроків, не помітили; стріляти з лука й поціляти туди, куди вміє хіба один із тисячі; відбитися двома шаблями від чотирьох і більше шабельників — це його... Це значно простіше, ніж змусити, як каже брат Сагайда, головний м’яз, себто мозок, стискатися й розтискатися правильно, оцінюючи не лише ворога, але й усе інше потрібне — політику, дипломатію і навіть цю... ідею!

— То слово давніх еллінів. Філософія... — почав з натугою джура і тут-таки став плутатися. — Осягнення розумом і незмінна структура... Те, що... Прообраз речей у божественному розумі...

Гетьман від щирого серця розсміявся. Потім закашлявся і схилився над своєю скаліченою рукою. Посидівши так трохи, Петро Конашевич випростався і підійшов до столу.

— Гаразд, це ми з тобою потім запишемо. Філософія, брате мій, це теж зброя.

— Вона, як і наука військова, не всім досяжна...

— Нехай і так. А тим часом продовжимо нашу книгу на науку нащадкам близьким і далеким...

Так ходив гетьман з кутка в куток і неспішно говорив. І потрібно було встигнути за тими словами, — бо, викладені на папері, вони й ставали тією ідеєю.

Ох і мучив брат Сагайда тою писаниною. Велів своєму джурі казати всім, що грамоти Іван не навчений і навіть не знає, як відточується перо, — а сам до глибокої ночі змушував писати. І писати каліграфічно! Так і казав:

— У кого букви рівні, з однаковим нахилом і гарними завитками, той володіє двома найнеобхіднішими в наш час перевагами: гострим розумом і непереможною шаблею.

Шаблею — це зрозуміло. Після тих каліграфічних вправ рука міцна і рухи точні й розважливі. А ось розум...

— Це ще відчуєш, — сміявся брат-гетьман.

А потім, після тривалої писанини, коли рука аж німіла, звучав новий наказ від великого гетьмана:

— Діставай, Іване, голку з ниткою і шовк білий. Будемо ті літерки не писати, якщо вже ти так втомився, а вишивати!

— Знову, — тихо заскиглив джура.

На те скиглення гетьман лише всміхнувся, як старший брат, люблячий батько і мудрий наставник.

А вишивка та здавалася і соромливою, і дуже складною — після багатьох годин каліграфічних вправ. Тепер Іванові Сірку так уже не здається. На користь пішло те вишивання. Рука ще вправнішою стала, а шовкові листи закликали до виконання задуманого тих, хто був потрібен, — братів Званих!

* * *

Уранці пірнули в степові трави вже без січовиків. Дивна річ, як за ніч піднялася трава! Чи то землі в цьому степу такі поживні, чи то роси такі цілющі, чи самі ангели в тих травах ночують. Важко було волам тягти мажі по трав’яних хвилях цього безкрайнього зеленого моря вчора, — а сьогодні стало ще важче.

До полудня на пагорбі з’явилися перші кінні ординці. Вони щось прокричали, і на той крик відповів отаман. Ближче до заходу сонця на непоказному конику до отамана під’їхав старий татарин. Незважаючи на роки, він спритно перестрибнув зі свого коника на лавку отамана. Про що говорили, Антонім не чув, бо сьогодні батова Ничипора, згідно з неписаними правилами чергування під час чумацького переходу, опинилася майже в кінці валки. Було тільки видно, що на коня старий ледве заліз — мабуть, добряче начастувався.

— То Арсен[151] — ага, кум нашого отамана Тадея. З ним два дні буде спокійно. Візьме двох коней. Він не жадібний. Дружбою з кумом дорожить, — сказав на те Ничипір.

— Кум? — щиро здивувався Антонім.

— А що? Були часи, коли мирно сусідили русини й татари з Криму. Торгували, мінялися товаром, а якщо почубляться за пасовища, то разом старійшини й судили. Це потім турок сказав ординцям в’язати сусідів — мовляв, вони ваші й наші раби. Відтоді і ллються кров та сльози ріками. Тільки є й розумні і з нашого, і з того боку кордону. А найрозумніші родичаються як куми і кревні брати.

— Бути того не може. Ніколи про таке не чув, — не повірив