За п’ять кроків до кохання - Рейчел Ліппінкотт

Рейчел Ліппінкотт, Міккі Дотрі, Тобіас Яконіс

За п’ять кроків до кохання

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

Text copyright © 2018 by CBS Films, Inc.

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

ISBN 978-617-12-6605-6 (fb2)

Електронна версія створена за виданням:

Ліппінкотт Р.

Л61 За п’ять кроків до кохання / Рейчел Ліппінкотт, Міккі Дотрі, Тобіас Яконіс ; пер. з англ. Д. Петрушенко.— Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. — 240 с.

ISBN 978-617-12-6117-4

ISBN 978-1-5344-3733-3 (англ.)

УДК 821.161.1(477)

Published by arrangement with Simon & Schuster Books For Young Readers, an imprint of Simon & Schuster Children’s Publishing Division

Перекладено за виданням:

Lippincott R. Five Feet Apart : A Novel / Rachael Lippincott, Mikki Daughtry, Tobias Iaconis. — New York : Simon & Schuster Books For Young Readers, 2018. — 288 p.

Переклад з англійської Дар’ї Петрушенко

Присвячується Елісон.

Р. Л.

Цю книгу і кінофільм ми присвячуємо всім пацієнтам, родинам, медичному персоналу та близьким, які щодня мужньо ведуть боротьбу з кістозним фіброзом. Сподіваємося, що історія Стелли й Вілла допоможе поширити відомості про цю хворобу, а одного дня і принести зцілення.

М. Д. і Т. Я.

Розділ 1

Стелла

Я простежую контур сестриного малюнка — моря квітів у формі легень. З усіх країв здвоєних овалів вириваються пелюстки ніжно-рожевих, глибоко-білих і вересово-блакитних барв, але кожній властива якась унікальність, живість, що, здається, не зів’яне ніколи. Декотрі з квіток ще не розпустились, і я відчуваю обіцянку життя, яке лише чекає, аби вивільнитися з крихітних бруньок під тиском мого пальця. Ці — мої улюблені.

Я частенько питаю себе, як це — мати такі здорові легені. Такі живі. Глибоко вдихаю, відчуваючи, як повітря торує собі шлях до мого тіла і назад.

Ковзнувши по останній пелюстці останньої квітки, моя рука повисає, пальці тягнуться зоряним тлом — кожну цятку світла Еббі вималювала окремо, намагаючись зобразити нескінченність. Прибравши руку, я відкашлююсь і нахиляюсь узяти з ліжка наше спільне фото. З-під товстих вовняних шарфів визирають однакові усмішки, а святкові вогні в парку далі вулицею блимають над головами, зовсім як зорі на її малюнку.

Є в цьому щось чарівне. М’яке світло паркових ліхтарів, білий сніг, налиплий до гілок дерев, тихий спокій в усьому. Торік задля цього фото ми ледь не відморозили собі зади, але така була наша традиція. Ми з Еббі сміливо долали холод, щоб разом побачити святкові вогні.

Це фото завжди нагадує мені те відчуття. Відчуття, що ми з сестрою вирушаємо назустріч пригодам, лише вдвох, і цілий світ відкривається перед нами, мов розгорнута книга.

Беру канцелярську кнопку й вішаю світлину поряд із малюнком, а тоді сідаю на ліжко й дістаю з тумбочки свій кишеньковий записник і олівець. Опускаю очі в довгий список завдань, складений для себе сьогодні вранці, від пункту 1 «Скласти список завдань», уже перекресленого приємною рискою, й аж до пункту 22 «Поміркувати про життя після смерті».

Пункт 22 був, мабуть, трохи амбіційним як для вечора п’ятниці, та принаймні зараз я можу викреслити пункт 17 «Прикрасити стіни». Оглядаю колись сувору кімнату, яку більшу частину ранку перетворювала на свою, вже вкотре. Тепер вона обвішана художніми творами, що їх роками дарувала мені Еббі, і часточки кольору й життя на білих клінічних стінах впадають в око. Кожен твір — результат чергового перебування в лікарні.

Ось я під крапельницею з голкою в руці, а з пакета з рідиною розлітаються метелики різних форм, кольорів і розмірів. Ось я з носовою трубкою, чий шнур скручений у символ нескінченності. Ось я з інгалятором, звідки виривається пара, утворюючи туманний німб. А ось найніжніший малюнок — побляклий вихор зірок, який вона намалювала в мій найперший приїзд сюди.

Він не такий відшліфований, як її останні твори, але чомусь за це я люблю його більше.

А просто під усією цією живістю… лежить моя купа медичного обладнання поряд із незугарним лікарняним стільцем, оббитим зеленою штучною шкірою, — стандартне меблювання кожної палати тут, у Сент-Ґрейс. Тривожно дивлюся на порожню стійку крапельниці, знаючи, що перший з багатьох курсів антибіотиків на найближчий місяць почнеться рівно за годину і дев’ять хвилин. Щастить же мені.

— Сюди! — гукає голос просто під моїми дверима.

Підводжу очі — двері повільно, зі скрипом прочиняються, і в маленькій шпарині з’являються два обличчя. Каміла і Мія відвідували мене тут мільйон разів за останні десять років, а все не можуть потрапити з вестибюля до моєї палати, не розпитавши всіх у будівлі, куди йти.

— Помилилися кімнатою, — кажу я, всміхаючись, а в них на обличчях проступає вираз щирого полегшення.

Мія сміється й відчиняє двері до кінця.

— Якщо чесно, цілком могли. Це місце й досі — такий лабіринт, страшне.

— То ви раді? — кажу я й підстрибую обійняти їх обох.

Каміла відсторонюється, щоб роздивитись мене, й надуває губи. Її темно-русяве волосся практично розсипається вздовж тіла.

— Друга поспіль поїздка без тебе.

Це так. Уже не вперше кістозний фіброз не дає мені вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячні канікули, чи то на шкільну подію. Приблизно сімдесят відсотків часу моє життя йде цілком звичайним чином. Я ходжу до школи, тусуюся з Камілою й Мією, працюю над моїм застосунком. Лише роблю це все з недорозвиненими легенями. Але решту тридцять відсотків часу моїм життям керує КФ. Тобто, коли треба повернутися до лікарні підтягнути здоров’я, я пропускаю такі заходи, як поїздка з класом до музею мистецтв чи, як-от зараз, наша шкільна подорож до Кабо.

Так сталося, що нинішнє лікування зосереджене навколо потреби накачати мене антибіотиками, щоб нарешті позбавити болю в горлі й лихоманки, які ніяк не зникнуть.

А, і ще моя легенева функція стрімко гіршає.

Мія падає на моє ліжко і з театральним зітханням розлягається на ньому.

— Це ж лише на два