Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
— Жорстко з ними повелися, — зітхнув Антонім, що сидів поруч на лавці мажі.
— Такий у них закон, — пихкаючи люлькою, відповів Ничипір. — Провинився — отримай, як закон степу велить. Але ж б’ють не за злодійство тих татар, а за те, що дозволили себе зв’язати. І кому? Не чумакам же. Якісь спритні мисливці або воїни постаралися. Чумакам таке не під силу. Тому й зла на нас не тримають. Чудово, що всі живі й без єдиної подряпини! Значить, не пручалися й просто так ворогові в руки далися. За це зараз кров’ю і залляють свої оченята. Одначе й ханське слово негоже порушувати. Дозволив хан торгувати — значить, купцям дорога й шана. А якщо розбій, то це неповага до свого володаря. То, може, й за це їм голови нагайкою січуть. І все ж цікаво мені, хто ж їх так хитро зв’язав? А головне: ніхто того не чув і не бачив. Вправні ті мисливці були — вовків, як щенят, скрутили.
— Та-а-ак! Цікаво, — захитав головою пан Дзевульський. — Згоден. Велика то майстерність! Та чи означає це, що більше валку ординці не потурбують?
— Мабуть, так. Он бачиш: мурза свого коня біля першої мажі тримає. А з ним десяток вершників. Он уже відставати почали. Видно, в охорону валку беруть. Отже, чи то дякують за своїх, що живі залишилися, чи то сором їх мучить... Нам від того користь. Якщо татари взялися охороняти валку, то тепер можна табором у нічну оборону не ставати. А що ще добре, то це те, що можна волів на ніч на пашу в степ відганяти. Тепер жоден вовк — ні чотириногий, ні двоногий — їм не загрожуватиме. Такої спокійної дороги в Крим я й не пригадаю. Тьху-тьху... Тільки б не зурочити.
А далі дорога звертала трохи вбік — туди, де з прадавніх часів були степові колодязі. Які люди зуміли розпізнати, що саме тут серед цієї засухи є вода, — ніхто не знає. Подейкували, що це духи або демони степу в глибоких ямах душі замордовані зберігали. Від сліз тих нещасних і утворилися підземні озерця. І витягали проїжджі з неймовірної глибини воду, що була гірка й солонувата. Але воли її пили, отже, й для людей вона годилася.
Біля деяких колодязів були викладені кам’яні ями. Для того, щоб напоїти волів і коней, — дуже зручно хтось придумав. Знай собі впряжи хоч коня, хоч вола — і крути колесо, на якому мотузка з декількома відрами. І лий ту воду в ями. Однак гризла чумаків думка про те, що це не лише їм зручно, а й великому кінному війську ординців під час походу по ясир у землі русинів, ляхів і московитів.
Так неспішно і в спокої валка отамана Тадея і допливла до воріт Криму — грізної фортеці Ор-Капи[158].
— Дивись! — підвівся на передку мажі Ничипір і вказав батогом на ледь помітні над травою зубчасті вежі. — То Op-Капи. По-татарськи — «ворота на рову». По-нашому — Перекоп. Так ми й звемо ту фортецю і містечко за нею.
— Перекоп! — зітхнув пан Дзевульський.
Ось і сподобив Господь пана помічника комісара Антоніма Дзевульського побачити сумнозвісний Перекоп. І бути при цьому вільною людиною, а не рабом з арканом на шиї. До кінця днів буде про що розповідати дітям і онукам. На душі було радісно, урочисто і... неспокійно. Останнє від того, що задумав і що зобов’язаний був зробити державний службовець Речі Посполитої.
Від тих думок ноги Антоніма вже зранку стали ватяними, тому він і не піднявся поглянути на зубці фортеці, відомої в усіх куточках цивілізованого світу. Фортеці, через ворота якої в тяжке рабство пройшли мільйони нещасних християн, обливаючись сльозами і проклинаючи свою долю та короля Речі Посполитої, який їх не захистив.
Сьогодні мажа Ничипора йшла за дві від отаманської, пофарбованої в яскраво-червоний колір, із багатим різьбленням; роги міцних волів позолочені, а сам отаман — у багатих парчевих шатах.
«Точнісінько як султан серед своїх чорних німаків[159]», — нарешті вичавив із себе усмішку Антонім. Звісно, він не мав нагоди бачити цих грізних вартових, які навіювали жах усім довкола. Для збереження державних і особистих таємниць султана їм вирізали язики. Німі, виконуючи волю падишаха, часто ставали катами. Отримавши шовковий шнурок, вони душили того слугу, на якого вкаже володар. Слугу — бо в падишаха не може бути друзів і соратників. Навіть великий візир був слугою султана.
Знає пан Дзевульський від наставників та людей бувалих, що у кримського хана все не так, як у султана турецького. Хоча кримський хан і нащадок Чингісхана, але на своїй землі він змушений багато з чим миритися. І перш за все з беями — главами знатних і давніх родів. Вони поряд із ханом вершили долю країни. Сам устрій ханства, заповіданий предками, давав беям такі права та повноваження, про які й не мріяли піддані при жодному дворі володарів Сходу або Європи. Традиція зобов’язувала ханів враховувати думку беїв, яка була вирішальною при обговоренні будь-якої важливої постанови. Беї користувалися правом вето щодо ханських прагнень. У руках кримських беїв перебувало найпотужніше знаряддя влади — військо, що складалося з простолюдинів бейлика[160] під проводом підлеглих беям мурз.
Таким чином хан не міг організувати жодного серйозного військового походу без згоди та участі своїх беїв. Два найбільші роди Криму — Ширини і Мансури — часто суперничали за першість серед знаті Криму. Вони постійно мірялися силою і багатством. Однак, незважаючи на таке суперництво, обидва роди дружно і славно діяли в походах і на полі бою.
Величезне військо Ширинів ішло в поході праворуч від хана, а Мансурів — ліворуч. А ще були Яшлави, Карачі, Бадраки, Арини, Аргини, Сеїт-джеуди...
Неквапно вів бесіду з отаманом Амін-мурза[161]. Нікого особливо не вихваляючи і ні про кого не забуваючи, він багато цікавого розповів про те, як усе влаштовано на землі Кримського ханства. Ось тільки знав
