Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Антонім Дзевульський тільки на папері бачив цей меч. Але він так майстерно був змальований, із такою педантичністю й пунктуальністю, що, тільки глянувши на клинок, можна вже було детально й не розглядати ефес і рукоять, щоб переконатися, що це той самісінький меч.
Клинок із широкою штабою, паралельними лезами й округлим бойовим кінцем призначався для завдавання вершником потужних рубальних ударів по добре захищеному супротивникові. Неглибокий центральний дол клинка закінчувався ще до середини штаби. Обабіч дола від п’яти прорізані численні короткі долики й борозенки, які закінчувалися хрестиками та серпиками. Це були славнозвісні клейма — «гурди»! І, звісно, той самий горезвісний напис на зовнішньому боці клинка: «VLADISLAVS + + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum». Можна було переконатися, що це саме той меч, і з ефесу та рукояті. Але меч був у руках того, кому не скажеш: «Дай-но придивитися і переконатися». Меч королевича Владислава тримав грізний у своєму бойовому вмінні козак, а не той дурень, якого, здавалося, простіше простого притиснути до нігтя.
— Це меч Сагайдачного. Я тримав його в руках, коли покійний гетьман вручав мені запечатану грамоту, що мені з ним робити після смерті раба Божого Петра, — озвався пан Ковальський і з подивом вигукнув: — Але як?
— І я тримав його в руках, — так само озвався пан Бродський і теж вигукнув: — Але як він опинився тут?
— То що, брати Звані, підтвердилися мої слова? Казав я вам, що побачите в степу те, що вас неабияк здивує! — голосно й сердечно розсміявся Вернидуб.
— Вразив! До нестями вразив! — підтвердили брати Звані.
— І все ж: як? У тому озері болотному я дна не сягнув. А плавати і пірнати я точно краще за всіх у цих краях вмію! — не бажав заспокоїтися пан Ковальський.
— Якщо побажає брат Іван, він вам пояснить, — знову розсміявся січовик.
— А що тут не зрозуміти? Бачили ми, як кидав козак у воду меч. Але чи той самий? Бачили ми частину клинка — й то здалеку. За тим мечем всі ми й полювали — а про іншого й думати не могли. Ось козак цим і скористався. Показав те, що ми бажали побачити. Тому й повірили, що він назавжди втопив меч королевича Владислава. Дуже розумно, козаче. Мій уклін твоїй винахідливості, — з усмішкою пояснив пан Дзевульський, а відтак цілком серйозно вклонився козакові Івану. — Одне не зрозумію: як ти не втонув? А якщо не втонув, то як мої таємники тебе живого проморгали?
— А тут я слово скажу, — озвався Вернидуб. — Коли ти, ляше, шепнув, кого тобі на очі поставити, я одразу зрозумів, що шукаєш ти брата мого, славного козака Івана Сірка. Лише в нього на цьому білому світі є родима пляма під губою. Погодився шукати не для того, щоб зрадити колишнього товариша по куреню, якому сам Сагайда вклонився, запрошуючи до себе в джури, а щоб вам, клятим ляхам, не дістався він на тортури й кару. Знаю його з дитинства. І якщо за нього стільки золота дають та стільки досвідчених вояків піймати його посилають, значить, він щось таке вчинив, про що на Січі будуть рік говорити. А клявся я батьком Лугом і матір’ю Січчю, тому й клятви своєї порушити не смію. І не порушив! Клявся, ляше, що поставлю перед тобою тих, кого ти шукаєш, — і поставив. Ось вони — ті два реєстрові козаки, які в реєстрі й не були ніколи. Ось і парубок із плямою під губою. Угоду ми виконали — тож давай гроші!
І Вернидуб, як і в Чигирині, простягнув свою широку долоню. Пан Дзевульський скрушно хитнув головою і, поки діставав золото, сказав:
— Значить, тому й викрали мене, щоб дотримати свого слова. Звісно, для вас простіше завести мене вглиб степу, ніж шукати на Замковій горі в Києві. Та ще й наражати на небезпеку своїх товаришів. Товариство на Січі — це її основа. Мені це відомо. Наразі мені зрозуміло все. Ну майже все. Але як же вижив Іван у болоті?
— Може, коли-небудь і розповім тобі, ляше. Може, того Боженька й побажає. Але не зараз і не здуру. Те бачили панове козаки Вернидуб і Хрумало. Тому і не пішли відразу, а чекали, поки твої таємники заспокояться. Потім я їм сказав, де ми зустрінемося. Ось і зустрілися, — всміхнувся Іван.
— Значить, усе це хитро влаштовано. І вів ти нас, козаче, в той ліс і на те озеро свідомо і з метою. Меч навіки згинув, а з ним і злодій...
— Зі злодієм легше! Якщо не бажаєш, щоб брат Іван тобі голову відірвав, — суворо сказав Вернидуб.
— Ну що ж... Так то й так, — тяжко зітхнув пан Дзевульський, вкладаючи в долоню січовика відраховані монети. І потряс у повітрі кошелем: — А решта?
— Плату ми отримали. Якщо бажаєш, можеш додати ще два золоті за частування на тому березі Дніпра. А якщо не бажаєш... — знизав плечима Вернидуб. — Можеш іти на всі чотири сторони разом зі своїм золотом.
Антонім покосився на меч у руках козака Івана і так само знизав плечима.
— Сам? Куди? Коня тут у вас не купиш. У Дикому полі на них немає ціни. Вкрасти у вас не вдасться. Тож... Якщо не вирішите вбити або залишити на поталу вовкам і на радість ординцям, поїду з чумаками до Криму. Якщо погодиться отаман узяти ще одного працівника. До роботи я звичний і доведу це. До того ж у мене є гроші. Можу дати на справу торгову. З чумаками, дасть Бог, і до Києва повернуся. Провини на них немає ніякої. Тож боятися мене і моєї служби їм немає потреби.
— Це так, — погодився Вернидуб. — Але якщо ти зрадиш своєму слову, то... Сам знаєш... І з ліжка на Замковій горі викрадемо.
— На це ви майстри. Згоден. Мені навіть спокійніше на душі стало, коли все роз’яснилося. І...
Цього не очікував ніхто, але це сталося.
— Усім усе зрозуміло. Ось тільки мені нічого
