Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Віктор Вальд

Меч Сагайдачного

Присвячую моїй дружині Світлані Мазаловій

Автор щиро вдячний Вікторії Новицькій за допомогу в написанні роману

Пролог

— Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

— І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, — та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло — щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку — і знову почне воно шукати обіймів морозних.

Та до розпеченого літа ще не близько. Ще помилує око зелень тисячами своїх відтінків, солодкі аромати змусять завмерти, а ніжність листяного шепоту розслабить до сльози.

А вночі не зелень — то джгути, нитки та краплі почорнілого срібла зі смарагдовими мазками. Аж світяться вони в трав’яному килимі, а над колом тим і далі — стіна гнучкого срібла, щодо кожного вітерцю прислухається. І вітерець тонко сріблом співає. А як же йнакше, коли повний місяць панує!

Прошепотів добре слово до коня свого Сагайда, поцілував у змилену від довгого бігу морду й так і залишив його в травах при повній збруї.

Не обнялися брати. Не той статут у них. Підмостивши ноги в чоботях сап’янових, сіли в коло. Близько — так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном із травами запашними. Запалили від жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скільки годиться помовчали — але не для того зібралися.

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю. Поки немає з нами брата Хора, твоє слово старше, — з повагою схилив голову Сагайда.

Так само вчинив і третій брат.

Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись:

— Прийшли до мого бурдюга[2] в Дикому полі гості непрохані. Спочатку лисиця наймудріша, столітня, а за нею вовк-сіромаха, що й на місці не встоїть, ніби його земля пече. А потім ворон-розумака на плече опустився. А ще орел-степовик, що вітер обганяє, ніби цвяхом прибитий, над головою завис. І повідомили вони мені новину, яка серце втішила, але розум засмутила. Водиш ти, брате Сагайдо, людей вільних, відважних у походи далекі, навіть до берегів султанських. То справа потрібна. А як без доброго сіряка?[3] Без нього ніяк. Навіть зиму не побореш. То справа славна. Військова звитяга жила, живе і житиме. Так нам заповідано. Тому і радію.

Замовк брат Кужель. Став люльку набивати. За тютюнову роботу взялися і брати. Але не запалив свою люльку брат Кужель. Покректав столітнім крехом та й продовжив:

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю, що твій розум засмучує? — знову запропонував брат Сагайда голосом осілим, настороженим.

— Казали гості мої непрохані, що смерть-бабера надто вже веселою стала. Збирає врожаї небачені з ланів кривавих, бойових. А все від того, що багацько з’явилося сміливців веселих. Та то таке. Але сміливці ті вмілі. На сотню з шаблею кидаються, а на десяток із голими руками йдуть. А ще стріляють так густо і влучно, що рядами ворогів своїх кладуть. І думається мені, що науку ту не з роками й походами вони накопичують, а її передають їм із щедрістю неймовірною ті, кому таємне дозволено. І тепер не допомогою оте таємне стало людям ратним, а зброєю звичною. Немає наразі у багатьох страху й священного трепету перед знаннями стародавніми. Добре те чи погано — та ось, думається, для чого зібрав нас брат наш старший Хор у ніч святих таїнств, що зветься тепер Юра[4].

— Дозвольте мені слово мовити, братове.

— Кажи, брате Дого, — з повагою схилив голову Сагайда.

Брат Кужель трохи забарився, але також із повагою схилив голову.

— Прийшов я до солодкої води напитися і коня напоїти. Бачу: сидить на камені біля берега баба — на вид жахлива, з довгим розпущеним світлим волоссям. І груди в неї довгі-довгі, та ще за спину вона їх закидає. Пам’ятаю: був я молодим, і вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили її родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незліченні. Ніхто на полювання не виїжджав, не зробивши їй пожертву. І ось йду, а підійти не можу. Знаю, це албасти — злий демон, і ступні тепер у неї, яку птиці. Підняла вона руку і не пустила мене ні до себе, ні до води. Прошепотіла з гіркотою: «Пам’ятаю тебе і пам’ятаю наші обійми. Я чекала тебе і задрімала на піску біля бережка. Спала й не помітила, як із півночі прийшла червона вода — густа, із запахом крові. З тої півночі, куди пішов ти. Тепер ти інший, і я інша. Юною спокусницею я заманюю парубків. Тягну на дно, а потім з’їдаю. Всяк стане іншим, скупавшись у крові».

Зітхнув брат Дога й з гіркотою додав:

— Якими стануть ті, що безмірно в кров занурюються? Завжди сіклися й завзятість свою показували. Але намагалися більше в полон на викуп і обмін брати. А зараз? Січуться шаблями гострими, поки весь чамбул[5] не виріжуть. Нема кому повернутися і розповісти про те, з яким відважним і хоробрим воїнством довелося в Дикому полі зійтися. І рік від року все запеклішими й злішими стають воїни. А найсумніше те, що до люті тієї докладається мистецтво таємне, в усі віки заборонене для всіх, кому те не сказано!

Задиміли люльки солодко — для думки і тіла втіха.