Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
З такими думками й пішов він туди, де зібралися козаки викурити люльки після ситної вечері. Прихопив кирею Ничипора, закутався в неї і каптур на голову натягнув. І став схожий на чумака, що у вечірній прохолоді кутається в одежину. Таких багато по табору вештається. Виспляться за день на мажі, а вночі все не вкладуться.
* * *
— Завтра зранечку підемо на Січ, — пихкаючи люлькою, сказав Вернидуб.
— Справу свою ми зробили. Тут закінчуються наші землі, які гетьман Ружинський в орди забрав. Далі для козака — тільки з боєм. Та й справді варто на Січ навідатися. Давненько курінного кулешу не їли. І в чумаків смачний він, але той, що готують у курені... О-о-о-! — захитав головою від задоволення Хрумало.
— На тебе подивишся, брате Хрумале, то ти ніби взагалі не їси. Худющий, як тінь. А ім’я в тебе таке, ніби ти нічим іншим і не зайнятий, лише хрумаєш і хрумаєш, — засміявся пан Бродський.
Його сміх підтримали козаки.
— Тому він і Хрумало, що худий такий. На Січі звична справа давати жартівливі прізвиська. Низького зросту — Довбня, височенний і міцний — Малюк, із потворним від шрамів обличчям — Красунчик. А надто розумний — то Дурноляп!
І від цих пояснень Вернидуба знову засміялися козаки.
— А зараз дозвольте нам уклонитися і стати разом з молодими козаками на варту. Ніч можете спати спокійно. А на світанку нас уже не буде.
Із цими словами Хрумало піднявся і вклонився. Слідом за ним попрощався і Вернидуб.
Коли січовики пішли, брати Звані та козак Іван довго мовчали. Після третьої люльки пан Ковальський зітхнув і сказав:
— І я вранці піду з козаками. З ними буде спокійніше.
— І мене не забудь розбудити, пане Ковальський, — попросив його пан Бродський.
Після довгого мовчання почувся дивний смішок. Тихо, ніби підкашлюючи, сміявся Іван Сірко.
— Що таке, Іване?
— Що смішного?
Майже одночасно запитали брати Звані.
— Не сміюсь я, а радію, — відповів Іван.
— І чого ж ти радієш? — поцікавився пан Ковальський.
Зітхнув молодий козак і після паузи відповів:
— Радію від того, що продовжу разом із вами шлях.
— І куди? Назад до Дніпра? — вирішив уточнити про всяк випадок пан Бродський.
— Ні. Не до великої води. А підемо ми з вами, брати Звані, до Перекопу і далі, — спокійно і впевнено мовив Іван.
— Я бачив, який у тебе кінь. І зрозумів, чому ми не могли тебе наздогнати й вистежити, незважаючи на те, що з нами був Сич...
— Сич — то мій давній знайомий, — перебив пана Ковальського козак.
— О! Як мені хочеться поглянути в очі владиці Єзекіїлю! З його руки у тебе меч опинився. Так от... Ти шанований козак серед своїх товаришів і побратимів. Але це ніяк не вплине на моє рішення повернутися за Дніпро.
— І моє таке ж рішення, — підтримав брата Званого пан Бродський.
— А слово клятви, дане гетьману? Він вас звав. Тому ви й Звані, — трохи підвищив голос Іван.
Першим озвався збентежений пан Ковальський:
— Правда твоя. Клятву давав і не відмовляюся. Але обставини змінилися, тож тут немає нашої провини. Ось він, меч гетьмана, біля тебе. А в мене тільки ось це.
— І в мене...
Брати Звані показали козакові паперове ошмаття — все, що залишилося від розпоряджень покійного гетьмана.
— Розмокли у воді, поки ми в тому клятому озері в Чорному лісі відсиджувалися. Ні слова не залишилося. Тож... Не дізнаємося ми, яка була воля покійного гетьмана і як нам слід учинити з його мечем. Служба наша закінчена, — з полегшенням видихнув пан Ковальський.
— Не закінчена, — впевнено мовив молодий козак.
— Що це означає? — стримуючись, запитав пан Бродський.
— А значить це те, що ви, брати Звані, маєте пригадати, що кожен із вас отримав у той момент, коли вручалися поручительські сувої...
Обидва співрозмовники козака тут-таки поклали руку на груди.
— Ось і зніміть ті золоті медальйони з образами Божої Матері. Ось і дивіться на них. Бачите?
— Я думав, що то ласка від гетьмана за мою вірність йому, — мовив у задумі пан Ковальський.
— Так і є. Ось тільки не знали ви, та й не сказав вам гетьман, що це не просто медальйони, а коробочки з таємним механізмом. Дайте мені й присвітіть смолоскипом.
Брати Звані стали обабіч козака і піднесли до його рук невеликі смолоскипи. І з подивом побачили, як довгі й спритні пальці Івана відкрили медальйони і дістали з них шматочки шовку.
— Це тобі, а це тобі.
— Це не з мого медальйона, — затявся пан Бродський.
— Несуттєво, — всміхнувся козак. — На тих шовкових хусточках один і той самий текст. Цей текст був і на ваших сувоях, які ви згубили. Хоча... Ти маєш рацію. Візьміть свої.
— Згубили... У цьому є і твоя вина, — нагадав пан Ковальський. — Але як ми можемо бути певні, що це той текст, який нас зобов’язує до служби.
— А подивіться внизу, коли прочитаєте вишитий текст. Там і знайдете підтвердження волі гетьмана.
— Ах! — незабаром вигукнув пан Ковальський.
— Так і є, — погодився пан Бродський.
— Тоді слухайте і коріться тому, хто на знак підтвердження клятви запропонує клинок меча для дотику губ.
Іван піднявся, взяв із двох кінців меч і простягнув його клинок для клятвеного поцілунку.
— Клянуся виконати твою волю, — з покорою сказав пан Ковальський.
— Клянуся, — повторив пан Бродський. — Але хто та красуня, яка примудрилася так вишити слова гетьмана і наші справжні імена?
— Та красуня — це я! — гордо мовив Іван. — А шовк, я так думаю, вам краще спалити, панове Звані. Звати я вас буду, як ви того й побажали, паном Ковальським і паном Бродським. Правильно я почув, як ви один одного величаєте?
— Правильно, — відповіли разом обидва.
—
