Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Тьху на тебе! Лях і є лях. Як не крути. Без вас було б легше і жити, і дружити. Бач, скільки козаків зі степу вийшло. Скільки татар на Січі! А в них сім’ї і родичів тьма. Ось і виходить, що рубаються кожен за свою правду, а потім разом м’ясо в казанах варять і діточок ворогів на руках тримають та батьками хрещеними їм стають. А то й цілі місяці в гостях одні в одних бувають. Цікаво, хто як живе і полює.

— Татари — непримиренні вороги наші, — твердо стояв на своєму пан помічник комісара.

— А Липська хоругва?[152]

Здригнувся Антонім Дзевульський. Він і не помітив, як на задок мажі заліз козак Іван.

— Казали мені, що королі польські своїми указами дарували татарам можливість зберегти свої звичаї на території Речі Посполитої, навіть мусульманство! Їм дозволили одружуватися з місцевими жінками як католицького, так і православного віросповідання. А тих, хто особливо в боях відзначився, король навіть ушановує шляхетством!

Відомо це. І правду каже козак, але то інші — цивілізовані татари! Які сторіччя вірно служили королям Польщі та великим князям литовським. І тепер Річ Посполита може на них спертися і в боротьбі з бусурманами, і, якщо буде на те воля Божа та королівська, — з козаками. Але про це пан Дзевульський не обмовився й словом. Після того, як цей Іван покликав його викурити люльку тієї ночі, тримався від нього Антонім якнайдалі. Не кожен козак бачить у темряві, як кішка. А може, він не просто так покликав поляка, а Антонім сам себе видав?

Але то було справжнє знущання, коли цей Сірко розповідав, як кружляв навколо пана помічника комісара і його таємників. Брати Звані заливалися сміхом — і не подумав би, що й вони отримали під хвіст ляща від того, кого називали дурнем. Вони сприймали як кумедію розповідь про те, як Іван сидів за деревом і слухав, як дідуган відправляє загін ляхів під три чорти. Ще про те, як славно повечеряв козак за тим столом, що приготував Шима Краківський. Дивовижно! Невже так перепилися, що на очі таємників більма напливли і ніхто з них не помітив дармоїда, та ще й того, якого вони розшукують? А він за їхнім столом їсть і п’є! Мабуть, просто не чекали такого зухвальства... Найприкріше було слухати про те, як Іван скрутив трьох найдосвідченіших таємників пана Собеського біля злощасних трьох джерел у лісі біля хутора Суботів. Але як пропав з виду біля Печерської Лаври — не захотів сказати. Видно, думав, що той секрет йому ще в житті знадобиться.

На прощання козак поплескав пана Дзевульського по плечу:

— Цікаво буде на тебе, ляше, подивитися в бою. Який ти таємник!

Ні, у бій із ним пан Дзевульський не піде, та й розмовляти не стане. Це зрозумів Іван, але тільки глянув жорстко.

За два дні вийшли на славетний Муравський шлях. Ніяка це не дорога — ями та вибоїни. Зате трава за багато століть вибита. Тож валка пішла трохи швидше. Тепер за світловий день проходили до чотирьох козацьких миль[153].

Того дня Іван приніс для пана Дзевульського та Йонатана виварений у дьогті чумацький одяг. Тепер і він сам, і брати Звані були чорні й у цьому одязі не виділялися серед чумаків. Як не скрипів зубами Антонім, але довелося вдягати на тіло цей сморід. Якби хто зі шляхти побачив зараз помічника комісара, то не пожалів би коня, щоб об’їхати всю околицю й розповісти дамам і кавалерам про такий конфуз із паном Дзевульським.

Ночами вже ставили мажі в коло і заганяли всередину биків. Залишившись без коней, брати Звані, які покірно віддали їх, за наказом цього Сірка, татарину, кумові отамана, теж не ставали до балачок з Іваном. Та й він не напрошувався на розмови ні з ким. За винятком, мабуть, Ничипора й отамана чумацької валки.

Одного разу в степу почувся гуркіт.

— Гроза? Буде дощ? — зрадів Антонім.

— Дощу не буде. А ось гроза може бути, — незрозуміло відповів Ничипір і велів Йонатану й панові Дзевульському дістати з-під шкур мушкети і зарядити їх.

Незабаром із хмари пилу вирвався татарський чамбул. Вершники тікали від погоні, пригнувшись до ший своїх коней. Не зупиняючи валку, досвідчені чумаки простежили зі зброєю в руках, як за сотню кроків від отаманської мажі слідом утікачів пронісся ще один татарський чамбул, у якому було кілька стрільців з рушниць. Вони стріляли й заряджали рушниці на бігу. Мабуть, просто гнали своїх ворогів пострілами, не завдаючи їм шкоди.

— Ці ще повернуться, — похмуро зауважив Ничипір.

А ввечері навколо чумацького табору багатоголосо завили вовки.

— Ходімо, ляше, — Сірко розбудив опівночі Антоніма.

Як не клявся собі пан Дзевульський, але не послухатися не посмів.

Довго лежали під мажами. За круговою стіною з цих маж був уже ворожий світ, повний незрозумілих і часом страшних звуків, жаху яким додавали то непроглядна темінь, коли хмари затягували місяць і зірки, то розмиті рухомі й нерухомі контури, висріблені на мить тим-таки місяцем, що виглянув із-за хмари. Розуміння того, що не на диких звірів з їхніми іклами та пазурами зараз слід зважати, а на істот більш небезпечних, змушувало тремтіти всім тілом. Але це був не страх у звичному розумінні, а стан готовності — як у мисливського собаки, який очікує команду «фас».

— Слухай, — тихо сказав козак Іван і вибрався до табору.

Повернувся за дві години з мотком мотузки і в тонких штанях, вище колін вимазаних у дьоготь. Видно, вилив на себе мазанку. Ні слова не кажучи, такі самі штани простягнув панові Дзевульському і, дочекавшись, поки той скине чумацький одяг і натягне цей сором, обмазав відкрите тіло Антоніма ганчіркою, просоченою тим-таки чорним дьогтем. Потім половину мотузки змотав на свій лікоть, а другу половину подав разом із коротким ножем помічникові комісара.

— Короткий зуб, — усміхнувся пан Дзевульський.

— А ти їм у вусі хотів поколупатися? Змотай на руку мотузку. Скільки знадобитися тим вовкам пащу зв’язати — відріжеш. Тільки шкуру не зіпсуй. Інакше тут не полюють. Ти повзи праворуч, а я ліворуч. Десь і зустрінемося. Ну, з Богом!

Перехрестившись, козак прошмигнув ящіркою ліворуч і зник — ані травинка не поворухнулася, ані квіточку не зігнув.

— Допоможи, святий Іване Воїне[154], — прошепотів Антонім і раптом згадав, що й козак Сірко так