Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Над чумацькою валкою повисла тиша. Ні, не перестали стогнати й верещати колеса завантажених маж. Не перестали перегукуватися ховрахи й птиці в траві. Все ще гудів степ під тисячними стадами копитних, які мчали в різних напрямках. Просто разом усе замовкло: чумаки, і їхні попутники — козаки, лях, і... розгніваний Йонатан. Останній від тієї тиші аж потом покрився. Може, й весь випарувався б рідиною, але тут усі разом — за винятком, ясна річ, самого шинкаря — вибухнули небувало голосним і дружним сміхом!
Усім чомусь раптом уявилася ця Юдіт — красива, з широким задом та пишними грудьми; і те уявилося, чим вона займається в той час, коли її худющого і незавидного чоловіка відвезли на край світу. Хотілося пожартувати, навіть слова придумувалися відразу, але вигукнути їх не було жодної змоги. Сам пан отаман чумацький Тадей, перед тим покинувши голову валки, дочекався мажі, біля якої йшла така цікава розмова. І бажав щось сказати. І вперше за довгі роки чумацтва не зміг. Так його розбирало від сміху, що він аж заплакав. А побачивши ті сльози, чумаки, які проїжджали повз нього, ще дужче залилися сміхом — і, ридаючи, розмазували по червоних обличчях веселі струмочки.
Розділ шостий
Відтоді став Йонатан потрібною людиною в чумацькій валці. Що може бути нудніше від дороги в степу для тих, хто вже три-чотири рази нею на мажі проїхав? Та й немає тієї дороги. Є напрямок, у якому й веде отаман. А так — трава і трава, де-не-де пагорб, а частіше давня могила. Коли не глянеш у небо — сонце очі сліпить, а під ним, здається, все той самий орел-степовик висить і втоми не знає.
Двічі, а то й тричі на день чумаки змащували дьогтем осі та колеса. Для цього позаду кожної мажі висіла мазниця, а в ній стирчав квач. І все ж за кілька годин навантажені мажі починали скрипіти.
Того вечора махнув на шинкаря рукою Ничипір і сказав:
— Якщо отаман не проганяє тебе, візьму в роботу. Робитимеш, що скажу. За це поїтиму, годуватиму і за Дніпро назад вивезу. А що не так... Широкий степ, а шляхів у ньому для самотнього пішохода два — смерть або неволя. Як там, у неволі, — за Перекопом побачиш. Далі соляних озер не підемо. Там є такі. Є поруч і селище. Тузла зветься. Звідти женуть на озеро... Точніше, на те, що від озера залишилося під пекучим кримським сонцем. А залишилася на дні сіль. Ото її вдень і вночі виламують невільники. Хоч і одягнені ті нещасні з ніг до голови у шкіри, але то їх не особливо рятує. Сіль і піт швидко до їхньої власної шкіри добираються і роз’їдають її. Найменша рана — і все, ти не працівник. Так що в наглядачів і батогів немає. А тих, що провинилися, просто кидають в солоні ями. Більше трьох днів у них ніхто не прожив.
— Таке навіть слухати страшно, — здригнувся Йонатан. — Як цю сіль... Прости, Ничипоре...
— І купуємо, і продаємо. Жити потрібно. А яке життя без солі? Ти ж казав, що шинок маєш у Києві. То й сам розумієш...
— Так. Без солі, як і без горілки... Хто прийде, хто заплатить? — похитав головою шинкар. — І все-таки, як ви не боїтеся в той Крим іти, через ті степи? Я б нізащо...
Ничипір розсміявся:
— Такими вас Бог створив. Шинкар — він і є шинкар. Куди йому до козака. А ми, чумаки, — ті ж козаки, а може, й важливіші, бо багато всього потрібного робимо. А що стосується Криму... Мій дід за Карпатські гори мажею ходив. Там сіль із глибоких ям баддями разом із водою дістають. Таких глибоких ям, що людина якщо спуститься, то враз задихнеться. Тому ті бадді на довгих мотузках тягають за допомогою колеса і коней. Від того та сіль у п’ять разів дорожча від кримської. То сам подумай, куди нам вигідніше.
— Зрозуміло, що до Криму, — погодився Йонатан. — Але все ж...
За розмовами і вечір набіг.
Досвідчений отаман так дорогу проклав, що до заходу сонця ще на одне озерце вийшли. Стоянка для шинкаря стала роботою. Подай, принеси, вола відв’яжи, воза придержи, мажу плечем нахили... Подати, принести — то справа шинкаря. А ось плечем підняти важенного воза... Так можна й грижу нажити. А то й дві. Краще вже спина зігнеться. І спина зігнулася — на задоволення всім чумакам. Так кумедно стогнав і кривлявся шинкар, так корчив обличчя і розставляв при ходьбі ноги, зігнуті від болю, що чумацький табір знову накрила хвиля сміху.
Припинився той сміх після того, як Ничипір вилікував спину шинкаря одним словом:
— Прожену!
Одразу вийшла вся хвороба з Йонатана, а чумаки знову в регіт.
— Наш Ничипір як Ісус — самим словом лікує!
Сміявся і Антонім Дзевульський. Натішившись удосталь, знову за думи тяжкі взявся. Уже багато передумав і вирішив, що правильно вчинив, не покинувши на свій страх і ризик чумацьку валку.
Це перше, — а є і головне. Розмріявся помічник ясновельможного пана комісара і уявив, як він в’їжджає у ворота Замкової гори. А перед воротами стоїть неабияк здивований пан комісар, а ще київський воєвода і безліч шляхетного панства. І всі кричать Антоніму «Віват!», а київські молодиці кидають під ноги його коня квіти й віночки. І все це свято завдяки тому, що пан Дзевульський тримає високо над головою меч королевича Владислава! А потім улаштують на честь пана Дзевульського бенкет. І будуть там усі, крім чумаків, козаків, козацького кулешу та шинкаря Йонатана.
Добре мріялося, та насправді розумів досвідчений таємник, що не буде гарячого прийому на Замковій горі. Для пана комісара меч остаточно і безповоротно зник. Значить, справа закрита і про неї можна забути. Так він, певно, й доповів королю та сейму. А якщо раптом явиться Антонім із тим мечем, тоді пан комісар потрапить у дуже незручне становище. А втім, меч
