Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
* * *
Цієї ночі ясно пригадалося Іванові Сірку минуле...
— Усіх спровадили? — запитав гетьман Конашевич.
— Усіх, великий гетьмане!
— От і добре. Тепер ми з тобою, брате Іване, продовжимо потрібне і важливе.
Гетьман легко піднявся з ліжка, пройшовся по опочивальні й звелів:
— Відкрий віконниці. Нехай сонечко нам допомагає. Готуй чорнило й папір. А я зараз буду готовий.
Він гидливо розмотав бинт, просочений мазями, і кинув його в кошик під столом. Туди ж полетіли баночки з бальзамами і пляшечки з настоянками.
— Учений чоловік цей Фабріус Пойда. Та й лікар чудовий. Однак не все відкрите для його допитливого розуму. Бувають рани, проти яких безсилі навіть королівські лікарі. Не хочу вірити, але доводиться. У тій татарській стрілі була не отрута, а голдова[150], проти якої немає порятунку. А так заговорити стрілу можуть лише троє. Я до неї не доторкався. Значить... Ох-х-хо... Поки ще є час!
Козацький гетьман підійшов до вікна. Сонце, як і вчора, і весь минулий місяць, було в полоні свинцевих хмар.
— Та-а-ак! — протягнув незадоволено і запропонував: — Налий, брате Іване, горілки міцної. І собі налий.
— Не можна тобі, брате Сагайдо. І я не питиму. Не люблю того. Сам знаєш.
— Суворий із тебе брат виріс. Не п’єш — і слушно чиниш. Тобі після мене весь той тягар на себе звалювати доведеться. Не знаю, що й думати про наших братів, — чи ти їм на допомогу, чи вони тобі... От не бачу і не розумію...
— Нікому не дано знати думок братів наших, — тихо вимовив брат Іван.
— Нікому? Ну так... А ось братові Хору дано було. Він не зізнавався, а я відчував. Усе він знав на сто років наперед.
— Тобі й на довше видно...
— Було. Все це було. Тепер інше важливе. Не просто книгу пишемо. То повчання багатьом на той день, коли Господь вкаже. Про що вчора писали?
— Про походи твої славні до берегів турецьких і про те, як Крим здобували...
Гетьман Конашевич задоволено хитнув головою. Узяв люльку, яку набив джура, і розкурив від лампадки. Махнувши рукою на докірливий погляд Івана, поправив на ремені поранену руку. Без пов’язки передпліччя правиці здавалося шматком м’яса, з якого щойно зняли шкіру.
— Мені й від лампадки можна, — і засміявся. Болісно, з хрипотою і кашлем. — Я ще пам’ятаю часи, коли козаки на стіг сіна хрестилися, прийнявши його за церкву. А тут ляхи настирливо унію на уми садять. І, знову-таки, кров і сльози від набігів бусурманських. Тому й потрібні були постійні походи на мусульманські землі. Здобич, помста за християнські образи, звільнення бранців — то все звичною справою стало для мене і моїх козаків. А зараз пиши. Пиши... Якого числа?
— З січня 1622 року від Різдва Христового! — разом із легким скрипом пера виголосив вірний джура гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
— Дві мети вбачав я в тому. Перша: зростання могутності козацької сили, а друга: ослаблення нашого головного ворога, Речі Посполитої! Після розгрому отаманів козацьких Лободи і Наливайка не міг я байдуже спостерігати за тим, яким приниженим було козацтво і в яке скрутне становище потрапило православ’я. Тепер остаточно розділилися народи. Поляки — це пихатість, гонор і спрага повелівати. Православні русини — бидло, холопи, доля яких — мовчки працювати на пана, гнутися в три погибелі, щоб пан той у розкоші жив. Але розкіш — як вогонь. Зжере все навколо себе в бажанні стати ще вищим і ширшим. Тому й шляхта гноїтиме рабів своїх, доки не знищить зовсім. Тож і вирішили ми з однодумцями, що потрібно скидати з нашої шиї польське ярмо. Але було занадто мало сил і золота, щоб відкрито оголосити війну Речі Посполитій. Тому й ходили на війну з татарами, турками і московитами, послаблюючи ляхів.
— А яке ж то ослаблення, коли ти пішов під Хотин ляхам допомагати турка бити?
Зітхнув гетьман на ті слова свого джури, якого віч-на-віч називав шанобливо братом.
— Не пиши. Ось скажи, брате Іване: розгнівався султан, коли ми йому два роки тому спалили половину Стамбула?
— Ще й як! — усміхнувся джура.
— А до цього не відплачував султан ляхам за кожен наш похід? Адже вважав османський владика, що козаки-русини — вірнопіддані корони Польської. Значить, це поляки на нього шлють своїх воїнів. Тому й карав. Відплачував за напади! І чинили турецькі аги набіги на землі польські. А поляки, захищаючи ті землі, повинні були помножити сили козацькі, тобто наші! Платити звикли козакам мало і сподівалися, що буде, як і раніше — ми відіб’ємо турка, а вони заженуть козаків знову в хамство. А тут ми і обкурили Стамбул. І що вийшло? А те й вийшло, що пішов султан великим походом на ляхів, вважаючи, як і раніше: якщо ми, козаки, є підданими Речі Посполитої, значить, у тій біді вина ляхів. І розбив би султан військо польське та литовське, і запалала б уся Польща й Литва...
— Стривай, брате Сагайдо. Ну й побили б турки ляхів. Тоді й русинам можна було б прогнати зі своїх земель панство польське...
— І так думати можна. Так гарно виходить! А ще султан запропонував козакам: «Покиньте, козаки, поляків, дозвольте нам їх розгромити, а ми вам визволимо землі Украйні й дамо столицю, де собі виберете». Але ж як? Зректися Христа й допомогти мусульманству пролити кров християнську? Як потім дивитися в очі сусідам? Хто з іудами захоче торгувати та мирно співіснувати? А якщо по-іншому? Розбили військо ляське, — а тут війна у турків із персидським шахом. Ось і уклали ляхи з турками мир, бо султану війська на сході потрібні. Навіть на догоду султанові, але уклали. І тоді виступили козаки, розбили військо ляхів, ослаблене війною, — а що потім? Розійшлися козаки хто куди. Хто місто охороняти, хто в замки на кордонах, а хто і глибоко в очерети.
