Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

шанує його веління. Хан у торгівлі інтерес має. Тому й пускає чумаків до Криму по сіль. І навіть листом запрошує! Козаки казали, що кошовий того листа на кошу зачитував. Так і написано в ньому: «Сіль сталася рясно супроти минулого року. При тому води і трави в Криму, а також на шляху всюди рясно, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів вистачить!» Тому ми й вийшли так рано. Це й добре, всі інші валки випередимо. Першим покупцям сіль дешевше продають. Такий у татар за Перекопом закон. Вони поважають купецькі закони і купецьке слово. Шкода, що ті, хто в степу, не такі чесні татари. На таких ми возимо рушниці й списи. Це якщо не вдається домовитися. Але в нашого отамана Тадея двоє степових мурз куми та ще один — побратим. Не пропадемо. Он скільки трави піднялося. Та яка соковита! Ось лише вода. До цієї води звикнути потрібно. Вона із запахом яйця гнилого. Але нічого — звикнете. Ось тільки соняшницю вигнати треба.

До вечора стало геть незмога. Вже давно познімали штани і сховали сором за три душі. З дозволу Ничипора стрибали з мажі й полегшувалися.

Чумаки на те не звертали уваги. Майже всі таке пережили, та й ще можуть пережити. Добре, що валка рухалася не швидше, ніж іде літня людина. Так що наздогнати «свою» мажу було нескладно. На вечірній стоянці пан Дзевульський не витримав. Простягнув Ничипору золотий і тихо сказав:

— Лікуй мене. — І після вагання: — І шинкаря теж.

Зрадівши несподіваному заробітку, чумак повеселішав.

— Що ж, і він людина. Як кажуть деякі. І йому, і тобі допоможу. А гріш беру не через жадібність, а за науку мою, роботу і горілку. Чумаки в дорозі горілки не п’ють. Такий у нас звичай. І в карти ми не граємо. А то за картами, та ще й при горілці можна й чумачку[146] програти. Співай пісні, грай на сопілці, прикрашай мажу різьбленням, поліруй ножем роги волам... Це так! А за карти і горілку отаман на перший раз насварить, а потім і батога дасть. А може й вигнати всю твою батову[147]. А потім думай, чи додому вертатися, чи самому до Криму йти. Не пам’ятаю нікого, хто б туди або туди сам, без валки дістався...

— Швидше, чумаче, — крізь зуби процідив пан Дзевульський.

— Можна й швидше, — погодився Ничипір.

Спочатку він налив у бляшані кухлі горілки з полин-травою та жаром від багаття. На живіт Антоніму поставив гарячий казанок, а шинкаря поклав біля пригаслого вогнища. Під ранок знову дав горілки, розмішавши в ній жменю пороху. І — диво! Болі поступово стихли, а до обіду взагалі припинилися. Слід було подякувати чумакові, але того прорвало: чи то з нудьги, чи завдяки отриманому золоту тепер він безперестанку розважав бранців. То грав на своїй жалісливій сопілці, то співав сумних чумацьких пісень, то заводив довгі монологи.

— У степах ні стежки, ні сліду. Це як на морі. Бував я у тому мокрому степу. І на морі, й у степу вибрати свій шлях можна: вдень за сонцем та за могилами, а вночі за зірками, вітрами й ріками... А скільки дум передумаєш... А на сопілці граєш, граєш... Та так награєшся, що губи як у крячки стають. Е-ге-ге-е-е-ей! Не журись, Розваго! Розвага — то отой віл ліворуч. Зазвичай чумаки в запряг беруть сірих волів, і таких, щоб роги були на три лікті, та ще й кінці загнуті. А цей чорний! Ніколи б його не пустили у валку — але! Це не простий собі чорний віл, у нього на лобі біла цятка! Такий віл особливий. Він усім волам знахар. Усяку хвору худобу підведе куди слід: чи до трави якоїсь, чи до води живої, чи до глини цілющої. Тільки в мене такий красень є! Тому й пошана до мене з боку отамана та братів-чумаків особлива!

Зазвичай пан Дзевульський не підтримував тих балачок. А з шинкарем Ничипір волів не знатися. Після довгої мовчанки чумак зненацька починав співати.

Ой з-за гори з-за крутої сонечко сідає,

Ой там старий чумак чумаків споряджає.

Ой їхали чумаченьки темненької ночі,

Заболіли в чумаченька його чорні очі.

Йому підспівували сусіди або й уся валка. Наспівавшись досхочу, Ничипір грав на сопілці. А коли набридали й ці розваги, знов розмовляв сам до себе.

— ...То наука від старих чумаків, яку ті від ще старіших узяли. Соняшниця — дрібниці. Я можу й лихоманку зняти! Лихоманки є всякі: одні бояться молитви, інші ладану, треті горілки. Ту горілку потрібно настояти на степовому хмелі. Добре ще пожувати шкаралупу освячених крашанок. І обкурити людину ладаном. Ну й тютюн підійде. А ось від наврочення допомагає, якщо бризнути холодною водою за спину, потім випити горілки і накритися кожухом. Горілка з подорожником і березовими бруньками — від порізів. Умить кров зупиняється...

І знову «ті-тю, ті-тю, ті-тю» — скриплять чумацькі мажі. Тричі на день треба брати квача та з мазниці[148] вимазувати колеса й осі дьогтем. Не змажеш — згорять осі, а де їх шукати в степу? Ось і роблять зупинку чумаки. Беруть важливий для змащування пристрій — важіль та підпору, піднімають мажу, знімають колесо і мажуть.

Трохи відпочинуть — і знову в дорогу. І знову Ничипір каже свої байки.

— Колись давно, коли тільки почали їздити в Крим по сіль і на Дон по оселедці волами, жила у нашій Гребінці сім’я чумаків. З діда-прадіда чумакували. Дід передавав свою науку батькові, батько — синові. Але не повернувся з чумакування батько. Довелося старому знову вирушати в дорогу: онук ще малий був. Минув рік, другий. Геть ослаб старий — треба онука в чумаки споряджати. Попросив отамана приглянути за малим і науки чумацької повчити. Погодився на те отаман. Спорадили молодого чумака. Стали прощатися. Бабуся попросила хустку привезти їй, мати — спідницю, сестра — нові стрічки й сережки. Лише дід нічого не просив.

«Що ж вам, дідусю, привезти, якого гостинця?» — запитав онук. Подумав старий і каже:

«Привези мені тих шматочків хліба, які залишатимуться після обіду або вечері. Не викидай їх, не згодовуй волам, а висушуй на возі й складай ось у цю сумку».

«Та що ви, дідусю, навіщо вам ті шматочки? Хвалити Бога, хліба в цьому році урожай добрий,