Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Що ж, йдіть, -- погодився Людовик.

Ми мовчки проскакали добрий шмат дороги, яка вже вела вгору, коли з‘явилася вершина.

-- Ти і твої криваві аквітанські історії, -- обізвався він нарешті з усмішкою, тепер значно ближчий до мене, щоб уникнути чужих вух. – Мати попереджала мене про багату уяву жителів півдня.

Проте, хоча він вдавав, що в жартівливому настрої, його чоло було насупленим і він не переставав спостерігати за військом, що рухалося попереду, в пошуках місця стоянки. На щастя, за винятком кількох шрамів на повіках, в нього не залишилося жодного сліду від поранень, яких він зазнав кілька років тому в Пуатьє.

-- Тобі тривожно? – поцікавилася я.

-- Мені хочеться повернутися в Париж. Я ніколи не був воїном, хоча розумію, щоб керувати королівством, я повинен бути хорошим командиром своїх військ.

-- В мене є щось, що підбадьорить тебе, -- сказала я і простягнула невеличку дерев‘яну скриньку, яку для мене зробив майстер червонодеревник.

-- Що це? – запитав він, здивований і задоволений.

-- Відкрий і побачиш. Нема сенсу описувати подарунки.

Людовик заглянув всередину і вийняв незакінчений часослов, який він подарував мені на шлюбній церемонії. В скриньці було багато шухляд для пера, скребка і пляшечок з матеріалами.

-- Я наказала, щоб скринька була непоказна, аби жадібні очі не поласилися на цінний вміст, -- сказала я. І це було правдою, часослов закінчений з майстерністю Людовика, був безцінним. Його можна поміняти на достатню кількість возів і спорядження, коли він буде закінченим, то стане чи не найціннішою власністю короля Франції. – Знаю, коли ти воюєш, тобі потрібно зосередитись на командуванні, але трохи втіхи перед сном, або на світанку, до того, як всі прокинуться, зігріє тобі душу і ти будеш більше схожий на самого себе.

Людовик глянув на мене з вдячністю. Я знала, що ніщо не принесе йому більшої радості. Ніщо, можливо, за винятком новини про сина, яка все не надходила після стількох років, скільки б ми не ділили ложе.

-- Отже, це правда, ти мене дійсно цінуєш, -- сказав він.

Я не відвела погляд, поблизу були люди, й магія за кілька секунд могла розсіятися.

-- Отже, це правда, я тебе дійсно ціную, -- підтвердила я.

Я зупинилася в наметі поряд з королівським, його був більшим і посередині мав стіл, на якому знаходилися плани міста.

-- Вермандуа, ми спустимося з сотнею піхотинців і тридцятьма вершниками. Щоб вони наразі не бачили облогові машини. Спробуємо переговори, у Вітрі немає ні війська, ні найманців, вони капітулюють ще до того, як смеркне.

-- Ну то спускаємося, -- сказав той, дивлячись на небо. В світлі спекотного вечора хмари набрали помаранчевого кольору. – Цієї ночі я хочу напитися, від цього клятого вітру в мене пересохло в горлянці.

Людовик зосереджено кивнув і я побачила, як вони скачуть з гори вниз, до зачинених воріт у стіні міста.

Повільно минали години, як це завжди буває, коли ти чекаєш.

Сонце вже ховалося, коли посланець на коні викликав мене з намету.

-- Вже здалися? – запитала я.

Збентежений хлопець дивився в землю.

-- Ні, Ваша Величносте. Вони не здаються і більше не хочуть переговорів. Вермандуа попросив мене заспокоїти Вас, все буде швидко і просто, але доведеться вводити військо. Наразі буде достатньо солдатів з драбинами.

-- Гаразд, дайте відповідні накази. Чекаю від Вас наступних новин.

40 Vitry-le-Brûlé

ЕЛЕОНОРА

Вітрі, 1143

Я не сходила зі спостережного пункту. Голоду я не відчувала і відмовилася від запропонованої кухарем їжі. Ніч стала чорною і з вершини гори Форше можна було розгледіти тільки сяйво вогню на солом‘яних дахах, більше нічого.

Нарешті я почула стук копит молодого гінця. Він був вже змучений боєм, початкова завзятість кудись зникла.

-- Добрі новини, солдате? Вже здалися?

-- Так, Ваша Величносте, -- відповів той, задихавшись. – Наш доблесний король Людовик, разом з сенешалем, повертаються з перемогою. Малих сил було достатньо, щоб розбити селян, озброєних вилами й палицями. На прохання короля про милосердя, ми не пролили крові більше, ніж було необхідним.

-- А решта міста?

-- Старі, жінки й діти з самого початку укрилися під священним дахом церкви. В усякому разі, необхідності входити туди у нас не було. Вони перебували там у безпеці, поки люди Теобальда не здалися. Вітрі стало славетною перемогою для Франції.

-- Що ж, йдіть, виконуйте накази. Я чекаю на короля і сенешаля.

Першим з‘явився Людовик, його кольчуга була дещо надщерблена збоку, лезо меча закривавлене, білий кінь весь в грязюці. Вкритий потом, але задоволений. Вермандуа сяяв від радості.

-- Повний кубок мені нерозбавленого вина! Сьогодні гарна ніч, щоб пити аж до світанку. Втрати малі й ми повертаємося з неушкодженими облоговими машинами. В цьому бою ми зекономили купу грошей.

Але його перервав солдат-ветеран.

-- Сенешалю! Загорілася церква і ніхто не знає, як це трапилося. Гляньте! Весь дах палає.

Ми всі скочили на коней і поскакали на вершину гори. Звідти все було чорним і червоним. Нічний небокрай без зірок і полум‘я, що охопило вежу церкви.

-- Скільки людей всередині? – вигукнув Людовик.

-- Три рази по сто, може чотири рази по сто, -- відповів старий піхотинець. – Послухайте! Це лунають крики?

Але це був вереск, я теж почула. Не дивлячись на відстань, південний вітер дув до нас і доносив жах так, немов ми були за кілька метрів від пекла.

-- Я не дам їм згоріти! – заревів Людовик. – Спускайтеся з усіма людьми! Нехай врятують бідолах з церкви!

-- Ваша Величносте, не будьте наївними, вони й надалі наші вороги, люди, які щойно здалися, стануть проти нас, -- заперечив Вермандуа.

-- Нехай половина війська оточить